Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

бездомними волоцюгами, але ж більшість — цілком притомними громадянами, дехто з яких заради можливості вдихнути повітря свободи навіть залишав родини? І якщо батьки, матері, чоловіки та дружини в розпачі прибігали до «вільного хутора», аби вмовити блудних синів, дочок, чоловіків та дружин повернутися, то замість утікачів назустріч їхнім родичам дружно виходили «брати» і «сестри», тоді як самі втікачі в цей час ховалися в будинку.

Але попри дивну і не зовсім звичну загальну картину, питань до Території Свободи не виникало. Криміналу в тому, що відбувалося на приватній території того, хто називав себе Учителем Свободи, помічено не було. Ну, зібралися там люди. Ну, займаються сільським господарством та чимось схожим на підприємництво. Ну, збилися в таку собі комуну. Часи в країні складні, гуртом виживати, значить, легше. До того ж закритість мешканців Території Свободи при нібито повній відкритості способу їхнього вільного життя хоч і створювала спочатку певну інтригу, з часом спричинила зворотній ефект: хутором та Учителем Свободи преса та звичайні роззяви з якогось моменту перестали цікавитися.

До тої миті, коли за рік по заснуванні Території Свободи звідти на свободу не вирвалася Оксана Приходько.

14.

— Вона прийшла, бо посварилася з хлопцем, — пояснила Леся.

— А ти? — швидко запитав Кравцов.

— Я — з цікавості. Мене саме знайомий туди привів. Сказав — там справді кльово, здорово, люди цікаві й зовсім без комплексів.

— Це був твій хлопець? — уточнила Юлія.

— Я тоді ще не знала… Просто зустрічалися… Мені в цьому плані не дуже щастить., щастило… Бачите, яка я…

— Нормальна ти! — заспокоїв дівчину Сахновський. — От уже… Вмолотять різну дурість собі в голови… Горе з дурної голови, знаєш?

— Тепер знаю… А тоді так прикольно починалося…

— Все воно прикольно. Слівце ж таке, — тепер Кравцов нагадував буркотливого старигана. — Ось що воно означає, Лесю? Прикольно — це смішно чи як? Якщо смішно — то що такого смішного на тому хуторі з вами робили? З того, що писали газети, висновок тільки один напрошується: там було страшно.

— Це потім… Після посвячення… Коли дороги назад уже не було, — дівчина шморгнула носом. — Але перші пару днів справді якось… не знаю…

— Прикольно, — нагадав Сахновський.

— Хай так, — погодилася Юлія. — Якщо дівчина не може висловити свої враження інакшим словом — не чіпляйтеся. Значить, перші пару днів тебе не чіпали?

— Ага, — Леся кивнула і знову шморгнула носом. — Потім я в’їхала — це в них заведено так. Усі новенькі через це проходять.

— Куди в’їхала? — знову роздратовано вклинився Кравцов.

— Не будь занудою, — відмахнувся Антон. — Ти ж чудово розумієш, про що вона говорить. І взагалі — ти не професор філології, а психіатр. Тебе мусить переймати не засміченість мови, а засміченість мозку.

Роман підніс руки догори — здаюся, мовляв, переконали. Леся, боязко зиркнувши на нього, повела далі.

— Значить, перші два дні я взагалі нічого не робила. Зранку всі слухали уроки свободи — Учитель говорив без перерви майже годину, що і про що — ніхто потім згадати не міг. Загалом про все — і ні про що. Свої думки викладав із будь-якого приводу. Під кінець усе хитрим чином зводилося до того, що ми — перша справді вільна спільнота і повинні це цінувати. Потім починалися добровільні оголошення на роботу. Ті, хто працював, розходилися. Решта тинялися, де хотіли, в межах території. Головне — без потреби за ворота не виходити.

— Ніхто не виходив? — уточнив Кравцов.

— Ніхто. Це я потім збагнула, чому більшість «братів» і «сестер» шукають собі якесь зайняття, аби тільки не лишатися зі своїми думками сам на сам. На собі скоро переконалася: це страшніше за очищення…

— Давай ліпше по-порядку, — Роман поклав їй руку на плече. — Ти смілива. Я тобі вже це говорив. Та це не означає, що ти повинна говорити нам усе, переказувати всі тамтешні подробиці. Зрештою, аж таку гидоту про вас усіх ми знати й не повинні. Він же на цьому всіх вас тримав? Варто комусь не послухатися — і він розкаже всьому світу про неслуха таке, що той сам волів би забути. Були такі погрози?

— Були, — кивнула Леся.

— І ніхто з вас не хотів ризикувати, перевіряючи реальність цих погроз?

— Тільки Оксана… Після тижня очищення…

Гараніна хотіла щось запитати, та Кравцов жестом зупинив її.

— Отже, два дні ти била байдики, спілкувалася зі своїм хлопцем, ні на кого та ні на що не зважала і це тобі подобалося. Нічого не відчувалося? Знаєш, незвичного…

— Потім я сама такою стала. З новенькими — підкреслено привітна та життєрадісна. Справді, до посвячення ніхто не повинен був нічого запідозрити. А після того людина вже сама нікому не хоче нічого розказувати. Бо кожен розумів: із наступним буде те ж саме, і якщо попередити — визнати: з тобою теж це сталося.

— Ясно? — Кравцов кинув на Юлію переможний погляд. — На цьому ваш брат усіх і тримав. Відчуття колективного страху, колективного сорому, колективної провини. Йому ж самому такі відчуття, наскільки я зрозумів зі слів Антоніо, відомі не були. Пора вже перейти до прикладів, Лесю.

Дівчина ще вагалася. Її нові знайомі не наполягали на подробицях — на відміну від міліцейських оперів та чоловіків зі слідчої групи: тим хотілося почути якомога більше деталей, від чого вони отримували, як здалося Лесі, певне задоволення. Все це записане в протоколах, підшите до матеріалів справи, і крім них, цього ніхто не читав. Ця думка гріла дівчину: справа не закрита доти, доки не знайдуть Учителя Свободи. А матеріали незакритої справи заборонено дозволяти дивитися цікавим журналістам.

І ще лишається надія: про Територію Свободи незабаром усі забудуть. Вже почали забувати — безіменний Учитель зі своєю жахливою коханкою вшилися. Тепер ці люди, які приїхали з