Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

витали над ними, над цими кварталами, над цим містом, далеко-далеко — аж під зорями. Від вітру в Софійки сльозилися очі, вона відчувала, як сльози течуть по щоках, але вона їх не витирала. Ден ішов мовчки, думав про своє, лише на перехресті, ніби страхуючи, обережно взяв Софійку за руку, й вони перейшли дорогу перед машинами з увімкнутими фарами. Потім він вибачився і відпустив її руку. Подумки Софійка хотіла, щоб він тримав її далі, щоб вона могла відчувати його пальці.

У «Самотньому бізоні» були вільні кабінетики, відгородженні дерев’яними ширмами, обвішані фотографіями, картинами, рекламними етикетками на вестернську, індіансько-ковбойські тематику. Вони сіли за стіл, на м’які зелені дивани навпроти одне одного. Ден одразу взяв невелику папку меню й почав ретельно вивчати. Софійка мовчки за ним спостерігала й не ворушилася. Він гортав швидко, видно, що знав це меню, бо відразу віднаходив потрібну позицію.

— Пропоную взяти пиво, а також баварські ковбаски з соусами — тут вони найсмачніші, — усміхнувся він.

Софійка теж усміхнулася й сказала, що таку їжу не їсть і не п’є пиво.

— Окей, — сказав він.

Прийшов офіціант, і вони зробили замовлення. Ден — пиво і баварські ковбаски з соусами, а Софійка — морозиво та американо. Ден попросив принести пиво одразу, і коли його принесли, він замовив другий бокал. Він пив дуже швидко і смачно, піна залишилася на його тонких чорнявих вусах. Софійка усміхалася й мовчала. Але вона усміхалася не від спостережень за Розенкранцом. Софійка згадала давню фразу Маріанни про чоловіків: «Спершу вони мають поїсти, а вже потім з ними можна говорити про справи і робити з них локшину».

Коли Софійці принесли морозиво й американо, Ден уже випив своє перше пиво, уважно дивився на неї і розговорився, переважно про новинки з книжок і кіно. Вони сміялися, згадуючи прем’єру одного з фільмів Коенів. Потім Ден заговорив про її курсову, сказав, що тема цікава, в перспективі може перерости в магістерську, а якщо буде бажання рухатися далі, то тему можна трохи розширити, дати кілька більших контекстів і зробити непогану дисертацію.

— Це, звісно, науковим проривом не буде, — усміхнувся він, — але повністю розкрити, систематизувати матеріал можна. Це також по-своєму важлива робота.

— Навіть не знаю… — знітилася Софійка.

— А тут нема що знати. Треба думати про перспективи. Курсова — це тимчасове, а далі життя триватиме.

Офіціант приніс Дену друге пиво, баварські ковбаски та соуси. Він одразу накинувся на їжу, попиваючи пиво, а Софійка мовчки злизувала морозиво з десертної ложечки. Щоки Дена були набиті хлібом і ковбасками, він їв пристрасно, інтенсивно, з натхненням. Софійка згадала спогади Льва Шестова про Макса Шелера, як той сидів на одному банкеті навпроти нього і їв — їв багато та піднесено, ніби поет, а наступного дня… помер. Вона пирснула зі сміху. Ден Мадяр запитливо на неї поглянув, і Софійка миттю посерйознішала.

Вона розповіла про свій план курсової, дістала роздруківку й показала викладачу. Ден перестав жувати, відклав виделку й узявся читати. Іноді Розенкранц ледве помітно кивав, ніби погоджувався з прочитаним, іноді ж злегка усміхався, і Софійка відразу нервувала, чи часом не усміхається він над наївністю окремих ідей та пунктів.

— Такий розгорнутий умовний план — це взагалі дуже добре, бо дає можливість бачити свій шлях детально. Але… але… але… але…

— Щось не так?

— Надто багато уваги приділено «історії питання», огляду історіографії. Це потрібно робити, це вітається, але курсова ж присвячена не цьому, — усміхнувся він.

— Справді, — задумалася Софійка.

— Це все — окей, — підняв Ден папірця, і його рука зависла з ним у повітрі над тарілкою зі шматочками баварських ковбасок, — але це все матеріал тільки для першого розділу. Лише третина роботи.

Софійка розгубилася і поклала ложечку на блюдечко. До американо вона так і не доторкнулася. Розенкранц, помітивши, що вона захвилювалася, дружньо взяв її за руку й почав всіляко заспокоювати. Він говорив, що нічого страшного нема і що це звичайнісінькі робочі моменти. Ден розпитав, що вона вже прочитала та опрацювала. Потім, вислухавши її, підказав теми двох наступних розділів, які і розкриють усю курсову. Також порадив прочитати кілька нових праць, які було надруковано минулого року, але ще нема в Україні, навіть підказав, де їх можна прочитати — одну в електронному вигляді, а іншу — в науковій бібліотеці, зокрема в зарубіжному журналі. Софійці стало трохи легше, вона вже не хвилювалася і з вдячністю дивилася на Дена.

— Головне — текст. Пора вже сідати і поволі писати. Не треба цього робити в останню ніч, ніби перед розстрілом. Тиха вода камінь точить, — усміхнувся він, і під його охайними вусами вона побачила рівні білі зуби.

Ден знову взявся за пиво, а Софійка занотовувала почуте від нього у невеличкий блокнотик, декілька разів перепитала про джерела, прізвища авторів і назви їх праць. Вечір минув приємно, вони багато говорили про прочитані книги, про улюблених авторів — романістів, поетів, культурологів, філософів, про акторів і режисерів, потім перекинулися на знайомих, але не пліткували, а згадували з повагою та усмішками.

Йому на мобільний зателефонували, він поглянув на номер і став трохи заклопотаним, вибачився, що на кілька хвилин покине — і вийшов із кабінки розмовляти. Ден невдовзі повернувся, в його поведінці з’явилися певне пожвавлення і нервозність. Розенкранц натиснув кнопку виклику офіціанта, потім ще раз. Після «Самотнього бізона» він провів її до автобусної зупинки, подякував за вечір і попрощався. Софійка зайшла в порожній автобус, сіла біля вікна, дивлячись йому вслід. Попри те, що Ден був високий і кумедно йшов, немов жирафа, — він усе одно був дуже