Олексій Михайлович Волков - Виконавець

як завжди пунктуально, о четвертій, хоча ми і не домовлялися про зустріч. На її обличчі з’явилася така довгоочікувана справжня усмішка. Виникло враження, що, підіймаючись сходами, вона якраз думала, а чи не стою тут я, спершись на поруччя. Стурбованість в її очах свідчила про те, що її справді непокоять мої проблеми.

— Ви надовго зникли, — сказала вона, відчиняючи двері, — і виглядаєте, чесно кажучи, не на п’ять з плюсом. Як ваша подорож?

— Дякую, нормально. Змучився просто, — збрехав я, хоча і відчував, що сховатися від неї неможливо. — Важкі були дні, намотався по всіляких закутках… Ви ж розумієте, не близький світ…

— Розповідайте, — наказала вона, — а я грітиму обід. Я уважно слухаю.

І я виклав їй усе, що зі мною сталося, все, що довелося пережити за цю подорож і після неї. З цим ще було якось простіше. Це виявилося виконанням роботи за шаблоном. Не треба було думати, а лише методично і без особливих емоцій механічно переказувати. Вона все помітила. І зрозуміла, що це погано.

А далі мені довелося важче. Я мав їсти, а також слухати і сприймати те, що вона казала. І якщо з першою проблемою хоч якось вдалося впоратися (мляво перебираючи ложкою, я щось жував і ковтав), то друга виявилася складнішою. Практично нічого з її слів не сприймалося. Я тільки розумів, що мова йде про Уренгой, Мішку-шамана, каліку з села Галяви, діда з Надлісного, Петра Гончарука, Жанну, Семена, мого товариша Сергія… Зловити ж якісь логічні зв’язки було понад мої сили. Я лише розумів, що вона не вказує мені на щось конкретне, а висуває якісь нові припущення та теорії. Мені уявилася виснажена людина серед океану, яка вишукує якісь додаткові сили, щоб пропливти ще кілька десятків метрів, тоді як до берега залишалося багато миль.

— Я погана господиня? — запитала Світлана. — Що, зовсім несмачно?

— Ну що ви, дуже смачно, — сказав я, — просто в мене останнім часом поганий апетит. Та й намагаюся зосередитися на тому, що ви кажете.

— Я бачу, — сказала вона, — я все бачу і розумію. І ви мене сьогодні непокоїте більше ніж будь-коли. Залишіться в мене. Вам конче потрібний сеанс гіпнозу. Побачите, зранку будете зовсім інакший. Добре відпочинете, у вас буде свіжа голова, і ми ще раз про це поговоримо.

— Дякую, — відповів я, — не треба. Я не хочу. Правда, не потрібно. Справи не такі вже погані, як вам здається. Я поїду.

— Залишайтеся просто так, без гіпнозу. Однак ви в мене краще відпочинете. Ну чого вам зараз на ніч їхати туди? Ну, будь ласка, лишайтеся! Я вас прошу…

— Я не боюся його, — сказав я, не дивлячись їй в очі, — і мені справді треба додому. Я повинен побути сам і подумати.

— Але ж ви не здатні тепер думати! — в її голосі чувся відчай. — Ви зараз не здатні на це! Ну, будь ласка, залишся…

Вона підійшла зовсім близько і зробила спробу взяти мене за руку. Слабкий ненав’язливий запах її парфумів охопив мене, і в ньому, десь дуже глибоко, відчувався ще один, зовсім інший — її власний запах. Дарма. Я відчув його надто пізно. Мені стало її шкода. Шкода до сліз, незрівнянно більше, ніж себе. До горла підкотився клубок.

— Зроби мені кави на дорогу, — попросив я замість відповіді, насилу його проковтнувши, — якщо можна.

Вона вийшла з кімнати в розпачі й нічого більше не сказала. Я подивився їй услід і тільки тепер зауважив, що замість традиційного спортивного костюма на ній був приємний домашній халат по фігурі, на комір якого спадало гарне біляве волосся. Такою мені схотілося її запам’ятати.

Я тихо відчинив скляні дверцята книжкової шафи і поклав просто на книги заклеєний поштовий конверт без напису, а потім так само тихо зачинив їх.

Нарешті до мене повернувся стан давно забутої душевної рівноваги. Вона відчувалася навіть тоді, коли, зіскочивши з підніжки приміського поїзда і пройшовши кілька десятків кроків, я озирнувся. Так просто, для годиться, оскільки знав, що він там. Чорна пляма з обрисами пса беззвучно рухалася за мною на відстані лише кількох кроків. Я не боявся, бо знав, що це станеться не сьогодні. І, напевно, тому, що, нарешті, по-справжньому зрозумів: я не здатний нічого зробити. Я йшов, відчуваючи його спиною, і думав про Світлану. Мабуть, вона нечасто відчиняє дверцята тієї шафи. Але колись вона таки полізе до неї по якусь книгу і тоді побачить конверт, якого ніколи туди не клала. Звісно, вона розкриє його і знайде маленький срібний ланцюжок зі знаком Водолія, її знаком. А потім витягне і клаптик паперу — невеличкий, так би мовити, лист, у якому прочитає те, що я написав:

Дорога Світлано!

Мабуть, ми більше не побачимося. Скажу щиро, мені прикро, що таке насправді можливе. Адже спогади про тебе — це єдине приємне, що залишилось у моєму житті. І якщо це все-таки станеться, хочу, щоб ти знала, — я нічого не міг удіяти. Дякую за все, що ти для мене зробила і хотіла зробити. Хочу, щоб у тебе залишилося щось на згадку про мене. Будь щаслива.

Завжди твій — Юрій.

Новий день розпочався з сумних спогадів. Несподівано переді мною пропливла значна частина мого життя, яка передувала теперішнім подіям. Я не намагався нічого згадувати. Вони прийшли самі. Все вийшло якось спонтанно. Я згадав приїзд сюди, потім початок свого життя тут, роботи. Згадав знайомство з Борисом, Григорієм, Семеном та іншими, наші спільні справи, проведені разом полювання. Потім я згадав Жанну і все