Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

там рація! Саме в Єгора в бухгалтерії я вперше в житті побачив персональний комп’ютер, пісі. Не в київських фірмачів, не в столичному НДІ — у феодосійських гаражах. Спочатку неабияк злякався нової техніки, а потім, заохочуваний Єгором, пересилив свій страх, усе ж радист, друкувати вмію, яких тільки клавіатур механічних вже не бачив на телеграфних апаратах. Цей набирає тихенько, приємно. Але як же скавчить і скрипить, коли вже друкує! За кілька годин засвоїв, де шукати апостроф. І решту часу, ледь не цілу добу, програв у якусь комп’ютерну гру. Чи в пасьянс, чи в кульки. Який там був мегахіт бухгалтерії всіх часів і народів? А, згадав — «Залізничний магнат»! Ну так, все ті ж транспортні задачі. Що ж мене ще могло так захопити? Сходив на берег, одним словом. Навіть пива попити не встиг. Спасибі Стіву Возняку й Сіду Мейєру. Який же це рік був? Який апарат? На них ще писали тоді «айбіем-пісі-сумісний», з ч/б монітором, під флоппі-диск ще. Не знаєте, що таке флоппі-диск? Гугліть, словами це не описати, як неможливо пояснити слово «гранчак».

— А мені без цієї шайтан-друкарки ніяк. Компенсує мій склероз. Мені вже пів-Батумі винне. Попросять такі: «Слушай, клянусь, дєньги отдам, когда продам мандарін в Крівом Рогє. Вот, возьмі часи в залог, очєнь ценний!» — і в мене вже скриня годинників, перснів-печаток, цепур і навіть весільних обручок. Хоч би хто повернувся викупити. Хоч би раз. Користувалися тим, що я добрий, а їх багато і всі чорняві. Навіть по кілька разів потім їздили в мене ж, спробуй ще пригадай, як хто виглядав, у кого яка була кепка. А з’явився комп’ютер — інша річ. Вони ж усі мають бути вписаними в суднову роль на кордоні, готують паспорти, а я їх підступно заношу в файлик. Вношу, а розумна машинка — такий вже є! Торчить тобі тищу! Знаєш, такі боржники спливли. Бачиш «Вольво» під офісом? Засоромився один, дуже багато вже заборгував, розрахувався одразу машиною. Гнав аж з Білорусі, тому не дивуйся номерам. А ти кажеш, марно гроші на оргтехніку витрачаю. Та не смійся, ще годна машинка. Оцинкований кузов, сам перевіряв, не повірив. От вміють же шведи. Зносу нема.

Грузинів щодня крутилось довкола офісу і на тій галереї таки багато. Кружляли довкола тих гаражів, як бджоли довкола вулика. Укладали якісь документи, якісь списки, ксерили щось тут же в секретарки. Оформляли машини, які везли на палубі. Виглядали з балкона, коли вже прийде та «Оса», когось зустрічали. Навіть готували якісь тормозки на Батумі, як з провідником залізниці. Щось одне одному розповідали і реготали, і ґелґотали, тож секретарка, яка їх шикувала всіх, як старшина новобранців (сувора була мамзель, щойно з дитсадка!) — щоб щось оголосити, відкривала двері своєї кімнати й кричала за звичкою:

— Усі закрили ротики!

Нормальний такий движ. Атож. Живе місце. Всі при ділі. А судна в морі. Феодосія — Батумі. Батумі — Феодосія. Як фунікулер на Поштовій. А в нас досі, як ми не билися, виходив лише один круговий рейс на місяць, Одеса — Батумі — Одеса — завелике плече. А тут ще Накладний зі своїм економно-валютним ходом. Гарний рейс у таких капітанів той, коли один оберт гвинта дорівнює одному долару. Таких люблять матроси й механіки та навіть радисти. Але ж я був уже й не начальником рації, я був фірмачем, суперкарго, і той долар насправді був мій на тридцять три центи, ми втрьох його вклали, порівну, а не міністр морського флоту в Москві, як звик наш капітан. Більше того, зайвого долара в нас не було. Тільки те, що відіб’єш і заробиш у Чорному морі.

— Чому ставлять у військову гавань? Там причальний збір менше. Я їздив, домовлявся якраз перед рейсом.

— Подати швартови, йоханий бабай. Заводьте шпринг. Підберіть повздовжній носовий. Добре. Так стояти будемо. Готуйте лебідку.

Здрастуй, Боже Місто. Знову ми. Знову в оксамитових кльошах.

* * *

Здивованим я не був. Я чекав на цю розмову одразу після вигрузки. Але саме на розмову, а не загальносуднових зборів. Забув, з ким маю справу. Розслабив булки, хряпнувши своїх сто грамів у кают-компанії. Бачив, що Накладний просто запахався. Я навіть вигрузку кілька разів хотів перервати, начебто перекур, але він запсихував ще більше. Безпардонне сученя, я навіть намагався повторити Єгорів фінт вухами і завербувати Накладному на заміну матроса строкової служби. Був посланий привселюдно: Накладний вперто достояв на своєму місці в ящикошвиргальному ланцюжку до самого кінця вигрузки, хоча йому було непереливки, він усіх гальмував, і це бачили всі молоді нарвані головорізи з команди, які теж упахалися «мамо, не сумуй», яких би гераклів ми там з себе не вдавали. Сімдесят тонн — то сімдесят тонн. По десять, виходило, тонн на брата. Тільки коли по колу пустили другу пляшку горілки, забиті біцепси-тріцепси й м’язи спини з болем почали відходити й відчуватися. Що характерно, Накладний навіть забув про антиалкогольні положення Статуту. Друга вигрузка за тиждень. Не до Статуту торгового флоту. За статутом вантажать електрокари й підйомні крани.

Назрівав конфлікт нарваної самовпевненої молодості з хитро вжученою, але гордою старістю. Молодість ту ще життя як слід не било, а тільки примірялося, але вона себе вважала з біса професійною й бувалою. А старість все ніяк не могла зрозуміти, що весь її хвалений досвід уже нікому не потрібний — світ незворотно змінився. Але живописати той конфлікт й нагнітати пристрасті, щоб потішити читача, мені щось геть не хочеться. Хоча пристрасті вирували й кипіли, як гейзер в ісландських снігах. Усе просто — мені вже стільки років, як тоді було Накладному, і я теж щось поки не записую себе в старигани. Життя нас уже давно розсудило. Я досі на боці молодості, хай вже і не своєї. Хоча, Боже, збав мене від того мандаринового бодібілдингу в такому віці, досить щорічного свята закопування-викопування картоплі в тещі. Накладний був ще ліберал. Я цих молодих бородатих вискочнів у піжонських пасках штангістів (щоб пупи не порозв’язувалися) просто постріляв би з капітанської ракетниці, щоб не мучитись.