Марек Краєвський - Еринії

― А тобі відомо, ― комісар знову посміхнувся, ― що в Ірода теж є син? Хворий, як і твій. Розумово неповносправний. А може, це ти Ірод? Ну, відповідай! Так? Може, це ти випозичив кирку й переламав нею ніжки трирічному хлопчикові? З ненависті до інших дітей, бо в тебе самого ненормальний син?

Гарига мовчав і не дивився на поліцейського.

― Послухай, я можу стати твоїм рятівником, розумієш? Бо я єдина людина, котра знає, що ти й Ірод ― це дві різні особи. Бо я його бачив. Але мене ніщо не зупинить. ― Він сплів руки за спиною й обійшов довкола столу. ― Ніщо мене не зупинить, ― повторив він, ― перед брехнею й свідченням, що цей злочинець ― ти. І кому тоді повірить суд? Злиденному комівояжерові, рознощикові краваток і шкарпеток, чи мені ― шанованому й усім відомому поліцейському?

― То й добре. ― Гарига підвів очі. ― Посадите мене, але справжнього злочинця не знайдете. І що вам з того, як мене запроторите до в’язниці?

― Питаєш, що мені з того? ― Попельський довго не відповідав сам собі. ― Ти знаєш, хто такі Еринії? ― Комісар закурив останню цигарку. ― Грецькі богині помсти. А я ― їхній шанувальник, поклонник. І принесу тебе їм у жертву… Розумієш, про що я?

― Ні.

― Запроторю тебе до «Бриґідок» задля помсти, що ти не виказав мені Ірода. ― Глянув на книжку про недорозвинених дітей. ― Говори! Хто такий Ірод?

― Жидівський цар зі святого Євангелія.

Минали хвилини. Гарига мовчав. Попельський курив, хлопець підстрибував.

― Одягайся, ― мовив комісар. ― Ходімо.

― Куди?

― Покажу тобі, що станеться із твоїм Стасем, коли ти сидітимеш у «Бриґідках».

Францішек Войцеховський працював у цирку понад тридцять років. Починав як атлет у мандрівній трупі віденця Карла Зібенвассера, що з успіхом об’їздила всі австро-угорські провінції ― від Далмації до Буковини. Поєдинки за участю Войцеховського були вдаваними, про що було відомо лише власникові та суперникові. Атлети зчіплювалися, коли замовкав оркестр, і втомлені танцями гості, розсідалися за столиками. Бувальці закладу, таким чином, отримували постійні розваги: якщо вони не танцювали, то їли й пили, а коли й це їм набридало, то могли спостерігати за атлетами, які вовтузилися в піску, і навіть ставити на переможця двобою. Дуже швидко борці збагнули, що можуть добряче, хоча й незаконно, підробляти до своєї скромної платні. Вони потайки робили ставки на власні поєдинки, або укладали таємні угоди з нелегальними букмекерами, які сплачували їм солідні відсотки за фальшування результатів того чи іншого двобою. Нарешті ці оборудки стали такими неприкритими, що чутки про них дійшли до власника. Вислухавши різних донощиків та підрахувавши власні збитки, пан Зібенвассер одного дня найняв двох громил, і всіх, хто ошукував його, негайно витурив з роботи. Проте це була не єдина кара, яка їх спіткала. Двоє атлетів, які завдали віденцю найвідчутніших утрат, полишили його трупу із забинтованими правицями. Щойно прийнятий на роботу силач виявився садистом і розчавив дверима пальці двом невдячним попередникам. Одним із них був Францішек Войцеховський.

Отримавши такий сумний урок, він вирішив ніколи більше не виступати на арені й зайнятися організацією розваг. Так він і зробив, а що був неабияким знавцем циркового середовища й смаків публіки, то невдовзі досягнув у цьому значних успіхів. По-перше, розширив свій репертуар, коли на початку двадцятих виявилося, що конкуренція в цій галузі чимраз зростає, а добрі ринкові звичаї псують мандрівні трупи, атлетами в яких були задурені алкоголем сільські парубійки або колишні наймити. По-друге, Войцеховський оселився у Львові, де, знайшовши спільника, купив велику земельну ділянку біля Піскової гори й поставив там шатро, що обігрівалося взимку, та циркові фургони для артистів. Нарешті, по-третє, програми поділив на денні й нічні. Через останні, таємні, призначені не для всіх, він наразився на сутичку зі стражами порядку, які відвідали його однієї темної ночі під кінець двадцятих років й у шатрі застукали кільканадцятьох добродіїв, котрі насолоджувалися виступами голих панянок. Позаяк ці панове належали до вищих кіл, а поліцейські, допитавши панянок, не запідозрили Войцеховського в торгівлі живим товаром, директорові вдалося уникнути звинувачення в аморальності. При цьому він присягався, що ніколи більше не влаштовуватиме програм, які сам уважав мистецькими, а люди із примітивними поглядами ― порнографічними. Відтоді Войцеховський надзвичайно поважав одного із цих поліцейських, котрий поставився до мистецької програми з найбільшим розумінням, допомігши директору залагодити непорозуміння, а натомість навтішався товариством декількох артисток, які декілька разів супроводжували його в поїздках до Кракова. Пізніше їхні контакти припинилися. Але цієї ночі Войцеховський знову зустрів знайомого комісара.

Ніч була дуже теплою й віщувала спекотне літо. Войцеховський підрахував денний виторг і саме зачиняв віконниці від комарів, коли побачив світло автомобільних фар біля воріт свого закладу, над якими видніла вивіска «Літній цирк і лунапарк „Ель Дорадо“. Ф. Войцеховський і Ст. Шмідт». Вийшов на вулицю й підійшов до огорожі. Фари згасли, хряснули дверцята, і перед ворітьми з’явився той, кого директор так поважав ― комісар Едвард Попельський.

― Доброго вечора, любий директоре! ― гукнув поліцейський. ― Можна вас про дещо попрохати?

― Та звичайно, дорогий пане комісаре. ― Войцеховський сердечно привітався з нічним гостем. ― До ваших послуг, пане комісаре! Добрий вечір! Добрий вечір!