Андрій Юрійович Цаплієнко - Книга змін

себе все, що тільки можна. В’язкий сон ще не відпустив його, а батарейка вже сіла. Недоречно.

І тут Есквайр побачив два БМП. Вони рухалися на них, повільно обертаючи вежами з боку в бік. Коли до снайперської лежанки їм лишалося не більш ніж чотириста метрів, задні двері бойових машин відчинились, і на морозне поле висипала піхота. Бійці рухалися професійно, з перекатами, то зосереджуючись, то збираючись в одну точку, щоб скоординувати свої дії з командиром їхнього невеликого загону. Перекати, короткі аритмічні перебіжки… Це були не місцеві бойовики, а професіональні солдати. Ясно без слів.

Варан уже загнав патрон у патронник і став вибирати свою першу ціль.

Леопард зупинив його:

— Не треба. Бо ми всі тут загинемо. Хтось має донести це відео. Друг Апостроф устиг зняти. Не заради мене, не заради Апострофа… Заради братів. Рідних. Дійдіть, донесіть, хлопці. Усі мають це побачити.

БМП, діловито обертаючи гусеницями, просувалися до соняшників. Коли вони дісталися до лежанки, командир загону сепаратистів побачив самотнього нерухомого бійця, що лежав на спині й дивився в сіре байдуже небо, склавши широкі долоні. Спочатку той подумав, що укроп давно мертвий, і втратив до нього інтерес, але його солдати помітили, що брудна форма ворушиться. Боєць дихає. І щось шепоче. Тоді командир повернувся до укропа й нахилився, щоб розчути шепіт. Укроп, спокійно усміхаючись небу з трохи прикритими очима, бурмотів щось абсолютно невиразне.

— Апострофе, Мойсеюшку, Черкесе, Лисий, пробачте мені. Пробачте мені всі, Скоро побачимось, Лисий, Ми переможемо. Ми вже перемогли.

А потім він зі знайомим клацанням розкрив долоні, і в командира сепаратистів лишалася мить, щоб із жахом роздивитися, що укроп тримає в руках дві гранати. На обох не було кілець.

Цезар

Величезний волохатий кавказець сунув свій вологий ніс у долоню, пропахлу порохом. Видно, хотів спитати: «Агов, чоловіче, ти ж розумний. Скажи, коли закінчиться війна?» Але чоловік не знав. Він дивився навкруг, намагаючись побачити бодай одну вцілілу будівлю на вулиці. А побудовані зі смаком будинки дивилися на чоловіка та пса чорними очницями вікон із вибитими шибками. Зруйновані стіни, вирвані з коренем огорожі. Бита цегла на вулиці. Рваний метал осколків. Усього цього з кожним днем дедалі більшало. Чоловік не мав що відповісти собаці.

Пес до бійців прибився випадково. Може, колись він був надійним сторожем хазяйського будинку з багатим інтер’єром, грозою злодіїв. Але господар утік від війни, покинувши пса напризволяще. Та й дому теж не було. Руїни. Пес здогадався, що його порятунок у людині. І не помилився. Люди в брудному зеленому камуфляжі любили його, волохатого та подобрілого звіра.

— Так, усе навколо змінюється, — посміювався невисокий чоловік у чорній вовняній фесці. — На війні звірі добрішають, а люди, навпаки, звіріють.

Цей чоловік пахнув порохом, мастилом і масою інших запахів, що їх раніше пес не міг терпіти. Але тепер, ледь уловивши аромати незнайомої людини, він умить вискакував з-під зігнутих стулок металевих воріт і біг назустріч. Чоловік приносив йому їжу і приємно тріпав за вухом. З ним можна було погратися, ставши на задні лапи, а передні вперши в груди. Пес розкривав пащу і покусував ніжно чоловіка за передпліччя. Він міг запросто одним рухом щелеп переламати руку, але не робив цього.

— Ага, не кусай руку того, хто дає, — сміявся чоловік у вовняний фесці і тріпав товсту шию звіра.

Невдовзі, після чергового обстрілу, пса довелося забрати з цього будинку в сусідній. Таких людей, у камуфляжі та фесках, там було багато. Від кожного пахло мастилом, порохом та металом. Брязкаючи своїм спорядженням, вони ходили туди-сюди, то залишали будівлю, то поверталися до неї. Рух не припинявся ні вдень, ні вночі, як не припинявся гул та гуркіт від обстрілів у селищі. Але пес навіть у цьому калейдоскопі звуків та запахів безпомилково впізнавав той, що належав його другу. Утім, усі люди в цьому будинку стали йому друзями. Цей, у фесці, був першим, а отже, головним.

— Як же нам тебе звати? — спитав, дивлячись у собачі очі, його друг.

— Здається, його Цезарем звали, — з сумнівом підказав інший боєць.

— Ти Цезар? Цезар? — покликав головний друг.

Пес, висолопивши язика, віддано на нього подивився.

— Ну, значить, будеш Цезарем, — твердо мовив друг.

Пес дружньо помахав хвостом, ніби погоджувався з тим, що людина має рацію завжди, у будь-якому рішенні.

Волохатий Цезар почувався дедалі впевненіше з людьми в камуфляжі. Вони перестали звертати увагу на далекі вибухи, і пес разом з ними зберігав спокій.

— Ходімо, Цезарю, пройдемося, — бувало, наказував йому головний друг, повісивши на плече автомат.

Невелика група людей здійснювала прогулянку селищем. Рухалися перебіжками, від хати до хати, часто прокладаючи свій маршрут не вулицею, а через руїни. І Цезар слухняно біг підтюпцем за ними, то плентаючись слід у слід, то забігаючи наперед. А іноді, почувши здалеку огидний свист, люди падали на землю там, де йшли. Зазвичай після цього щось вибухало. Люди, послухавши відгомони вибухів, піднімалися. Перебіжками рухалися далі.

Прогулянка тривала довго.

Але значно більше часу головний друг Цезаря міг проводити біля машин. Вони повсякчас потребували уваги, часто виходячи з ладу. Машини залишалися без скла або поверталися до будинку з порваними колесами. А найчастіше їх підтягували на буксирі й залишали на подвір'ї. І тоді чоловік у вовняний фесці зітхав і, озброївшись усілякими залізними штуками, залазив усередину зіпсованих механізмів, після чого вони, крекчучи та чхаючи, заводились. Іноді