Геза Гардоні - Зірки Егера

На одній картині було зображено батальну сцену битви кавалеристів. Меблі й стіни блищали від позолоти. Одна палата була червоного кольору, друга — фіалкового, третя — синього, кольору лаванди. Всі покої різнилися кольорами. А меблів скрізь стояло небагато.

Нарешті через якісь двері вони вийшли в сад. Гергей зітхнув з полегкістю.

— Тут нам ніхто не заважатиме,— сказала Віца.

Вона була в білій сукні з якоїсь легенької тонкої тканини з круглим вирізом довкола шиї. Волосся, заплетене в одну косу, спадало їй на плечі. На ногах — жовті сап'янові черевички. Дівчина стояла біля куща на затіненій доріжці, посипаній жовтим піском, усміхалася, бачачи, що Гергей милується нею.

— Я сьогодні гарна? — запитала вона з дитячою безпосередністю.

— Гарна,— відповів Гергей.— Ти завжди гарна. Ти наче біла голубка.

— Цю сукню мені подарувала королева.— Вона взяла юнака під руку.— Ходімо сядемо під липою. Я маю багато що розповісти тобі. І в тебе, напевне, теж є, що мені сказати. Я одразу впізнала тебе по голосу, коли ти гукнув мене крізь огорожу в парку, але не могла ніяк повірити, що це можеш бути ти. Я часто думала про тебе. Ти мені і вночі снився. Того дня я призналася королеві, що ти тут, у місті. Королева відповіла, що як тільки турки підуть від нас, вона неодмінно з тобою познайомиться.

Вони сіли під липою на мармурову лаву, прикрашену з обох боків мармуровими левами. Звідти було видно Дунай, а на другому березі Дунаю — Пешт. Маленьке, невиразне містечко отой Пешт. Воно оточене високими кам'яними стінами, за якими стоять маленькі будиночки. За міськими стінами починалися жовті піщані поля. Але Гергея зараз не захоплював ні вигляд Дунаю, ні Пешт, він не зводив очей зі своєї Віцушки. Не міг намилуватися цнотливою звабою її обличчя, схожого на білу мальву, рівненькими білими зубками, круглим підборіддям, гнучкою шиєю і веселими грайливими оченятами.

— Ну, а тепер ти щось розповідай,— попросила дівчина.— Як ти там живеш у Тереків? Тобі ще довго вчитися? А ти знаєш про те, що мене зараз учать малювати... Ну, що ти так дивишся на мене? Ще й слова не промовив!

— Дивлюся, яка ти вже доросла й гарна!

— Я чую це і від королеви. Вона каже, що тепер я стаю дорослою панною. Руки й ноги в мене вже не ростимуть. Бо у дівчаток руки й ноги ростуть тільки до тринадцяти років. І ти теж став красенем, Гергею.

Вона зашарілася і затулила обличчя руками.

— Ой, що це я за дурниці верзу! Не дивися на мене так. Мені соромно.

Юнак теж збентежився. Він почервонів аж по самісінькі вуха.

Кілька хвилин вони мовчали. На сухій гілці липи защебетала якась пташка. Може, вони її слухали? Де там! Зараз їх хвилювала краща пісня — та, яка звучала в їхніх серцях.

— Дай мені руку,— сказав Гергей.

Дівчина охоче простягнула руку.

Юнак взяв її, і Віца з нетерпінням чекала, що він скаже. А Гергей мовчав і не зводив з неї закоханого погляду. Раптом він повільно підняв руку дівчини і поцілував.

Ева знітилася ще більше.

— Який гарний сад! — мовив Гергей, аби тільки щось сказати.

І знову запала мовчанка.

З гілки впав листок і злетів до їхніх ніг. Вони глянули на нього, потім юнак сказав:

— Усе закінчено.

Він сказав це так скрушно, що дівчина перелякано глянула на нього.

Гергей підвівся.

— Ходімо, Віцо, бо матиму клопіт, якщо мій господар уже вийшов з палацу.

Вона підвелася, знову взяла Гергея під руку й притиснулася до нього всім тілом. Кілька кроків вони пройшли мовчки. Тоді дівчина запитала:

— А чому ти сказав, що все закінчено?

— Бо так воно і є,— відповів Гергей.

І вони обоє притихли. Гергей, зітхнувши, промовив:

— У мене таке відчуття, що не будеш ти моєю дружиною.

Віца здивовано глянула на нього й сказала:

— А мені здається, що буду.

Юнак зупинився, заглянув дівчині просто в очі.

— Ти мені обіцяєш?

— Обіцяю.

— Можеш поклястися?

— Клянуся.

— А якщо твої батьки захочуть підшукати тобі когось іншого? Якщо сама королева знайде тобі іншого жениха?

— Я скажу їм, що ми вже заручилися.

Вони знову пройшли через усі зали. Коли підійшли до дверей, що виходили в коридор, Віца прошепотіла: