Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

дізнався за минулий тиждень: як його дід упізнав будинок на фотографії, як за допомогою «Google Maps» і застарілої бази даних стаціонарних телефонів йому вдалося з’ясувати, хто жив у будинку. На початку Соня нібито зацікавилися, але в міру розгортання розповіді спершу втратила інтерес, а потім спохмурніла.

— Навіщо ти це робиш? — запитала вона, коли Марк закінчив.

— Хочу знайти її фотку.

— Для чого?

Його брови здивовано вигнулися над окулярами. Невже не зрозуміло?

— Щоб показати тобі.

Соня промовчала. Вони понесли назбираний хмиз до пляжу.

— Знаєш, що мене зацікавило? — озвалася дівчина, коли дійшли до піску. — З усього, що ти розказав.

— Ні.

— Ота стаття в Інтернеті. Мені цікаво, коли вона з’явилася.

Марк скинув зібране гілляччя під ноги, обтер долоні об джинси й дістав із задньої кишені смартфон.

— Чекай, я зберіг її. — Він відкрив браузер і простягнув телефон Соні. — Ось.

Соня насупилася, погортала статтю, але майже відразу повернула мобілку Маркові.

— Тут англійською.

— Ну, так. Я перекладав через «Google».

— Там є дата?

Хлопчак прокрутив статтю до кінця.

— Лише рік: 2008-й.

Дівчина замислено поворушила губами.

— Це до того, як я сюди вселилася. До розмови зі старою, — подивилася на Марка. — Що думаєш?

Хлопець розвів руками.

— Це означає, що таких місць багато? — запитально протягнула Соня.

— Сумніваюсь. Я перевірив ліфт у своєму старому будинку. Нічого не відбулося, на п’ятому ніхто не з’явився. Мені здається, це якось пов’язано з будинком, на місці якого збудували нашу висотку. З тим, що сталося в ньому.

— Думаєш?

— Ага.

Вони піднялися пагорбом до дуба — Марк назбирав іще кори, Соня підібрала їжу, — після чого пішли на пляж. Хлопець зіжмакав одну з газет, наламав гілля й почав готувати вогнище. Завершивши, запитав у Соні:

— Ти голодна?

— Не дуже.

— Тоді давай спочатку скупаємося.

Дівчина зробила невиразний жест руками.

— Ти йди, я потім до тебе приєднаюсь.

Марк обернувся обличчям до моря та застиг, вагаючись. Він несподівано осягнув, як не хоче, щоби Соня витріщалася на його живіт і гладкі, подібні на колони ноги. Він уже навіть уявив, як дівчина пирхає, побачивши жалюгідні рудиментарні припухлості, що вкривають його тіло замість м’язів. Хлопчак крадькома озирнувся — Соня дивилася в інший бік і копирсалася шматком кори в піску поміж ступнями, — а тоді перевів погляд на ледве збрижене море. Сонячні зайчики лоскотали обличчя, від насиченого киснем повітря паморочилося в голові, а тіло здавалося легким, майже невагомим. Марк пригадав, що востаннє плавав майже два місяці тому в аквапарку Львова. Він труснув головою, швидко роззувся, скинув кофту, джинси та футболку, акуратно поклав на одяг окуляри, а потім, здіймаючи бризки, забіг у воду.

Вода була холодною. Маркова шкіра стяглася, на мить йому перехопило подих, але за кілька секунд зашпори відійшли, і він призвичаївся. Хлопець кілька разів пірнув, занурюючи пальці в піщане дно, проплив туди-сюди вздовж берега й довго брьохався на мілині, допоки усвідомив, що Соня так і не приєдналася до нього. Дівчина сиділа на пляжі біля акуратно складеної купки хмизу, тоскно тупилася невідь-куди й длубалася в піску.

Марк виліз із води, натягнув на мокре тіло футболку й примостився поруч із Сонею так, щоб край футболки частково прикривав йому ноги. Без окулярів його обличчя мало якийсь мініатюрний і беззахисний вигляд.

— Ти чого?

Дівчина не поворухнулася.

— Нічого.

— Чого не плаваєш?

Соня уважно, неначе вивчаючи, спостерігала за піною, що утворювалася, коли хвиля набігала на берег.

— Мені не можна.

— Як це не можна?

— Вранці пішла кров.

— З носа? — Марк посерйознішав.

Дівчина повернула голову. Сонце затанцювало в її райдужках, надаючи карим очам майже дорослої глибини. Вона глянула на Марка так, ніби в того під шкірою ворушилися комахи. Хлопець почервонів.

— Ти про-о… про-о-о… ці дні?

Її настрій раптово змінився, очі потемніли.

— Так, я про місячні. — Соня жбурляла слова з погано прихованим роздратуванням. — Про менструацію!

Марк, не мигаючи, дивився на засмагле обличчя дівчини й не розумів, чому вона біситься. Потім до нього дещо дійшло, і наступне запитання злетіло з язика, перш ніж він устиг стулити рота.

— Це в тебе вперше?

— Так.

— Боліло?

Соня коротко мотнула головою.

— Ні. Та я майже нічого не відчула. Тільки ліжко було таким, наче я над ним курку випатрала.

Маркові здавалося, що температура його вух наближається до точки займання. Якого біса? Ну справді!

— На хріна… на хріна ти мені це розказуєш?

Дівчина посміхнулася вимученою, ненатуральною посмішкою, мовби позуючи для шкільного альбому.

— Мама зранку ще була на зміні, а він накричав, коли побачив. І, мабуть, побив би мене, якби я не втекла.

Хлопець узявся нервово смикати нижню губу. Це здавалося неймовірним, одначе він почервонів ще дужче, як ніби сам на неї нагримав.

— Чому накричав? Це ж… — щоки палали багрянцем, у скронях гуділа кров, — це ж природно.

— Йому хіба треба причина? — Соня втягнула повітря крізь зімкнені зуби так, наче обпеклася, торкнувшись чогось нестерпно гарячого. — Розверещався, що тонни порошку не вистачить, щоб усе випрати. Я ввечері маю відчистити матрац. — Вона закусила губу. — І хрін я його відчищу, це ж кров, воно вже в’їлося навічно.

Марк хотів озватися, проте не зміг; опустив голову, роздивляючись вогкі плями на сірій футболці.

— Він обізвав мене шльондрою, прикидаєш? — Соня хитала головою: зуби зціплені, верхня губа ледь задерта. — Коли мені було вісім, він показував свій член і розказував мені про секс, і то розказував, як у довбаному фільмі жахів, а тепер я — брудна шльондра!

Марк не стримався:

— У вісім років?!

— Ми ще жили в Острозі. Він виходив із ванни, діставав член і говорив: якщо я не буду слухатись, він заштовхає мені його поміж ніг і розірве нутрощі. Я лякалася, починала рюмсати, а він реготав і додавав, що зрештою так робитимуть усі чоловіки, коли я виросту.

У її карих райдужках щось роїлося — немовби відображення чогось, — через що у Марка складалося враження, ніби Соня тупиться в невидимий для нього телевізор.

— А як же мама?

— Ти що, дебіл? Думаєш, він при ній таке робив? Мама була на роботі. — Дівчина стиснула уламок кори з такою силою, що він розкришився. — Я його ненавиджу. Я його колись уб’ю, однозначно.

Марк зробив спробу змінити тему.

— То ти тепер… е… жінка?

Соня пирхнула.

— А до цього я, по-твоєму, ким була? Кобилою? — Вона викинула розкришену кору, обтрусила руки. — Хоча, якби я могла вибирати, ким бути в житті, я б обрала чоловіком. Жінкою нехай би був хтось інший.

Хлопець раптом пригадав розмову з дідом.

— Чому твоя