Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

піти до редакції «Вільного слова» і вициганити в них адресу чи телефон редактора. Ну, а далі — податися за адресою й вивідати все, що можна, про Соломію Юхимівну Соль.

Теоретично план був не те щоби добрим, але принаймні більш-менш, одначе що ближче до бібліотеки підходив Марк, то більш нереальним здавався йому власний задум. «Червоний прапор» виходив чотири рази на тиждень. У році п’ятдесят два тижні, і це давало двісті вісім газет на рік. Йому доведеться проглянути випуски за шістнадцять років (можливо, більше, можливо, менше), а це більше ніж три тисячі трьохста газет! Він спробував уявити стос із трьох тисяч газет. Ніхто не видасть йому стільки. Його радше пошлють лісом. Та навіть якщо газети видадуть, він може просидіти за ними всі канікули й нічого не знайти. Що як фото того композитора — єдина з робіт Соломії, яку надрукували? Навіть якщо йому вдасться роздобути прізвище редактора, не факт, що той досі живий і при пам’яті. Навіть якщо редактор живий, навряд чи йому, Маркові, дадуть його адресу в редакції «Вільного слова» (не захочуть, а може, й не знатимуть — так багато років сплило). Але навіть якщо пощастить дістати адресу, хіба він наважиться піти до старого й, напевно, страшенно буркотливого стариганя, щоби розпитувати про фотографа, яку він ледве пам’ятає?

Марк проминув «Злату Плазу», на майдані Короленка, за півсотні кроків від будівлі Обласної бібліотеки спочатку сповільнився, а потім зупинився. Сонце щедро поливало майдан золотом. Двоє хлопців і дівчина, за віком — студенти, запускали фрізбі неподалік пам’ятника загиблим «афганцям». Хлопчак спрямував погляд на вкутаний вогкою тінню фасад бібліотеки.

Три тисячі триста газет. Чим він тільки думав? Невже так важко було порахувати перед виходом? Сердито підібгавши губи, Марк розвернувся й закрокував назад до «Злати Плази». Він мусить вигадати щось краще. У нього є ім’я, є адреса, і це з біса немало. Має існувати простіший спосіб відшукати за ними фото людини.

Хлопець простував до Соборної, втупивши погляд у власну тінь.

37

До п’ятниці Соня не відписала, тож Марк не очікував побачити її в суботу за ліфтом. Попри це, ввечері четверга хлопчак один раз перебрався до будинку по той бік ліфта. Після уроків, перед тим як іти додому, він збігав до «Кошика», за власні гроші купив кілограм найдешевших сосисок, півбуханця чорного хліба та чотири великі помідори (помідори в березні коштували недешево, але з овочів нічого іншого в «Кошику» не знайшлося). Марк склав продукти до рюкзака й пізнього вечора, непомітно вислизнувши з квартири, переніс усе до світу із застиглим сонцем. Тоді, в четвер тобто, він ще сподівався, що Соня озветься, проте найважливішим було дізнатися, що станеться з продуктами, якщо їх залишити в тому світі. Хлопець без проблем відбув перехід — на п’ятому серцебиття лише трохи пришвидшилося, — розклав усе куплене на траві під дубом і повернувся назад.

У п’ятницю Соня знову до школи не прийшла.

Уранці суботи, 26 березня, Марк засів за уроки. 28-го мали би початися канікули, проте через затяжний зимовий карантин їх скоротили до чотирьох днів — від 31 березня до 3 квітня. Упоравшись із домашнім завданням, хлопчак поцупив із кухні коробку сірників, на балконі зі старого дідового чемодана, в якому зберігались інструменти й різний дріб’язок, дістав мисливський ніж і компас, а з вітальні прихопив кілька старих газет для розпалювання вогнища. Потому, сказавши батькам, що йде гуляти — до обіду розпогодилося, на небі лиш де-не-де млявими мазками висіли прозірчасті хмари, — Марк збіг на перший поверх і розпочав перехід. На п’ятому, ставши спиною до ліфтових дверей, хлопчак не відразу збагнув, що думає не про потвору за спиною, а про те, що сталося із покинутою під дубом їжею. І коли позаду пролунав знайомий шиплячий шепіт, він лише злегка напружився, проте не більше.

Менш ніж через хвилину Марк штовхнув масивні дерев’яні двері й ступив із будинку на схил пагорба. Кілька секунд кліпав і мружився: очі звикали до сонця. Прибравши долоню від обличчя, побачив Соню. Дівчина в легкому квітчастому платті з коротким рукавом стояла під дубом, біля того місця, де лежали продукти, й дивилася на Марка. Хлопець помахав їй. Соня недбало махнула рукою у відповідь.

— Це ти приніс? — запитала дівчина, коли хлопець наблизився.

— Ага.

— Знав, що я прийду? — Її обличчя підсвітила слабка посмішка.

Марк розглядав дівчину. Синці зійшли, тільки під кутиками очей лишилися бляклі латки фіалкового кольору. Обличчя вкривала рівна засмага. Хлопець також помітив розсип невеликих прищів довкола рота — ще тиждень тому їх не було.

— Ти таки читала мої повідомлення.

— Звісно, читала. Відповідай на запитання.

— Не знав. Я приніс усе в четвер. Хотів перевірити, що станеться з продуктами, і… — Марк не наважився доказати «…і подивитися, чи не з’їсть їх хто-небудь», — просто подивитися, що з ними буде.

Соня розгорнула пакет із сосисками, дістала одну, принюхалася.

— Ніби нормальна.

— Засмажимо? — Він показав їй затиснуті в кулаці газети. — Я взяв сірники, щоб розпалити вогонь.

— Можна.

Марк присів, через пакет торкнувся пальцями хліба.

— А хліб зачерствів. — Помідори трохи розм’якли, проте, певна річ, за півтори доби нічого з ними не трапилось. Загалом продукти мали такий вигляд, як і повинні були мати, пролежавши півтора дні без холодильника. Хлопець підвівся. — Ти надовго сюди?

Соня з насолодою, на повні груди втягнула насичене йодом повітря.

— На весь день.

Марк кинув погляд на море:

— Я вдягнув плавки, хочу поплавати. — Потім, чомусь засоромившись, опустив очі. — Чому ти не ходила до школи?

— У понеділок сказала мамі, що погано почуваюся, весь день провалялася вдома. У вівторок це вже не канало, бо мама була вдома. Решту днів прогуляла.

— І де ти була весь тиждень?

— Тут, — мотнула вона головою в бік невеликої ніші, сформованої виступом дубового кореня. Марк зазирнув туди й побачив стосик книг. — Читала.

— Допоможеш назбирати дров для вогнища? — запропонував він.

Соня кивнула. Вона відчула щось схоже на вдячність, коли усвідомила, що хлопець не дійматиме її через прогули. Дівчина не знала, як пояснити, що кожен день у реальному світі набридав їй ще до того, як сонце видряпувалося з-поміж будинків на сході Рівного, що вона буквально втомлювалася доживати їх до кінця та вечорами іноді почувалася столітньою бабцею. Тут, біля моря, вона нічим корисним не займалася, гаяла час, купаючись і читаючи книжки, але принаймні те бридке відчуття старечої втоми не докучало.

Поки вони збирали галуззя, уламки кори й засохлі жолуді, Марк переповів усе, що