Автор невідомий - Українські традиції

В весільному ритуалі сонце й тепер грає помітну ролю, бо й сам цей обряд тісно зв'язаний з соняшним культом. У весільних піснях часто звертаються до сонця, місяця й зірок, а фігурками сонця й місяця, «шишками», оздоблюють коровай. Молода, запрошуючи гостей на весілля, йде «посолонь», в напрямі сонця (пор. обходження Церкви також «посолонь», по сонцю, як було в давнину). Можливо, що й персні в весільному обряді зв'язані з сонцем, – синонім тепла та плодовитости, а не фалічности, як дехто вияснює (Вовк: «Студії»). Так само в весільному ритуалі шанується й місяця: місяць і вечорова зоря – це символ молодого та молодої.

Комети завжди віщують нещастя, і люди боялися їх з найдавнішого часу, про що в Літописах маємо багато записів. Так, Іпатіїв Літопис під 1265 р. розповідає: «Явися звізда на востоці хвостатая, образом страшним, іспущающе от себе лучі великі. От видіння же сея звізди страх обья вся чоловіки і ужасть. Хитреці же, смотрівше, тако рекоша: Мятежь велик будетъ в земли. Но Бог спасе Своєю Волею, і не бисть ничтоже».

Так само й криваві зорі – лиховісна ознака, як про це свідчить «Слово о полку Ігореві». В Іпатієвому Літопису під 1102 р. читаємо: «Бисть пламеньє на Небеси, місяця генваря 29, – аки пожарная зоря, і бисть тако світ всю нощь, аки от луни полни світящеся».

По небесних світилах часто гадали, і взагалі вони реагують на події на землі; пор. у «Слові о полку Ігоревім»: «Другого дня вельми рано кривавії зорі світ повідають».

Сонце – святе й праведне, тому не можна дразнити його злими подіями. І нечиста сила діє звичайно вночі, коли нема сонця. Сонце не терпить крови і карає вбивця, коли він проллє кров на його виду. Взагалі сонце не повинно бачити крови: «Людська крівця не водиця, розливати не годиться», – каже приповідка.

У нас є багато стародавніх легендарних оповідань, що невинно пролита кров, та ще за сонця, кличе собі в свідки що-будь, те, що було під час убивства, і забиті виявляють про злочин цими речами. Напр. часті оповідання про чудесну дудку з калини, що виросла на могилі забитого й видає вбивця; це світовий мотив. Рудченко наводить казку, де за свідка стає перекотиполе, і Квітка-Основ'яненко обробив це в новелу «Перекотиполе». Часом невинно вбиті дають знати при допомозі своїх речей, позоставлених удома: вони міняються, або покриваються кров'ю.

Із усіх чотирьох сторін землі найбільше шанується Схід, – сторона, де сонце сходить, сторона, куди всі моляться.

Про небесні світила в українській фразеології позосталося багато антропоморфічного, а це вказує на наші стародавні вірування, напр.: сонце сходить, народився місяць, дивляться зорі й т. ін.

Сонце – то тепло й світло, а його проміння вогненні, цебто вогонь походить від сонця. Силу вогню люди пізнали дуже рано, і рано його обожили, зробивши другим сином Сварога. Вогонь, вірили, був виявом соняшного бога на землі, послом Неба на землю. У деяких народів вогонь став окремим, ясно означеним богом, але в нас він таким не став, хоч стародавні пам'ятки часом звуть його Сварожичем, цебто сином бога Неба Сварога.

Різні старші повір'я, а то й пам'ятки, ясно вказують, що і в нас вогонь обожувався й його шанували, як бога. Арабський письменник X віку Ібн-Даста оповідає, що слов'яни були вогнепоклонниками, бо поклонялися вогню. Кирило Турівський в XII віці, як я вище подав, пише, що з прийняттям Християнства вірні не будуть уже звати вогонь богом. В «Слові Христолюбця» XI віку читаємо про наших предків, що вони «і вогневі моляться, зовуще его Сварожичем, моляться вогневі под овином» (клунею).[178]

Домове вогнище, «очаг», береже щастя дому і всіх його членів, чому воно сильно шанувалося (пор. пенатів у римлян). В кінці земля згорить у вогні, і тоді буде кінець світові.

Не вільно плювати на вогонь, бо він Святий, а то на язиці висипле «вогник». У гуцулів іще й тепер говориться: «Огонь Святий мститься, як го не шінуїм». Вогонь Святий, Божий, праведний, тому в давнину ним робився різний Суд Божий, що перейшло й до християнських часів, і було поширене за середніх віків, бо вірили, що невинний не згорить на вогні. Звичайно підозрілу людину кидали в вогонь, вірячи, що вогонь невинного не спалить. Це був «Суд Божий». Таке уживання вогню відоме й тепер у весільному ритуалі: на Волині, коли молода йде до Церкви на Вінчання, вона переходить через вогонь; і вогонь спалить дівчину, якщо вона вже втратила дівоцтво й обманює молодого (Вовк: «Студії»). Звідси й наша приповідка: на злодію шапка горить.

При вогні не прийнято говорити непристойного, бо вогонь Святий. Не прийнято вимітати піч нечистим віником. Запалюючи вогонь у печі, господиня хрестить його й ставить горщик води, – жертва вогню. Як засвітять лямпу – хрестяться всі.

Блискавка – це небесний вогонь, що його посилає бог чи то на кару людям, чи на відігнання злих сил, тому не можна гасити пожару від неї, хіба тільки… молоком. Вогонь своєю силою рівняється з блискавкою: як ця проганяє злих духів, так