Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

величність короля, — сказав він після привітань. — На відміну від нас, його величність думає про всю Вітчизну. Ми ж повинні з повагою ставитися до волі короля.

— Я хочу зрозуміти, але не вдається, — відповів Жолкевський.

Серед всього королівського оточення гетьман виділяв саме Лева Сапігу. Зрештою, ці стосунки були взаємними. Саме той факт, що Ян Петро Сапіга був кузеном канцлера, і послугував тому, що до нього Жолкевський відправив лише лист, а не військо. Вже під’їжджаючи до Смоленська, Станіслав Жолкевський отримав повідомлення, що жовніри старости усвятського покинули Царика, залишивши того одного зі збродом — непередбачуваним і небезпечним.

— Скажіть, вашмость, як можна було вимагати від мене відмовитися від присяги, даної мені на Святому Письмі? Життя я готовий до останньої краплі крові віддати за Вітчизну; моя душа від самого народження належить Богові. Але честь я не віддам нікому! Ні Вітчизні, ні королю!

— Його величність знає про це і поважає вас за це! — відказав Лев Сапіга. — Але своїм небажанням прийняти його послання ви підставили короля.

— Лист його королівської величності прийшов надто пізно, — мовив Жолкевський.

— Його величність король вважає інакше.

— Тобто?

— Король вважає, що саме ви поспішили з прийняттям московитами присяги.

Жолкевський гмикнув. Що ж, можна і так поставити питання.

— Тому його величність дійсно зараз у незручному становищі, — продовжував Сапіга. — Він не може пристати на всі пункти схваленого вами договору, але й не бажає показати себе невдячним і таким, що не дотримує слова.

— Тому він цього вимагав від мене? Знаєте, вашмость, в Москві я поцікавився у запорізького полковника Хвалибога, чому козаки пішли зі мною? Адже не пам’ятати про мою війну із Наливайком вони не могли! Тоді на Солониці я пообіцяв козакам, якщо вони здадуться, їх ніхто не чіпатиме. Тоді я не зміг дотримати свого слова. На що Хвалибог відповів: «Ми знаємо: у тому, що сталося, немає вашої вини. Ваші жовніри не послухали свого командира, і саме у цьому ви винні». У Москві я не пішов проти совісті.

— І тим не менше, його величність король більше не бачить вас воєводою його війська, — говорив Сапіга. — Звичайно, розуміючи, що наближається зима, враховуючи ваш вік і ту далеку дорогу, котру вам довелося подолати, король дозволяє вашій милості залишитися до весни і бути свідком його взяття смоленської фортеці.

— Що буде з московським посольством? — поцікавився гетьман.

— Його король прийме завтра. Там перед посольством поставлять вимогу присягнути не лише королевичу Владиславу, але й королю. Це єдина поступка, на що пішов Сигізмунд III.

— Філарет не піде на це! — впевнено сказав Жолкевський. — Варто нагадати його величності, що питання віри у московитів переважають всі інші.

— Його величність так не вважає! — повторив Сапіга.

— А якщо Філарет не пристане на це?

— Нічого страшного. Не пристане — його проблеми. Невдовзі король хоче відправити Шуйських до Польщі. Гадаю, місця в обозі вистачить для всіх.

Станіслав Жолкевський похитав головою. Те, що робив король Сигізмунд, не вкладалося ні в які рамки і вело Корону до провалля. Гетьман припускав, що навіть вдасться здобути смоленську фортецю, звичайно, не взимку і не весною, але все можливе. Дорогою до Смоленська гетьман прокручував у голові всі можливі варіанти, як примусити воєводу Шеїна здати фортецю. І варіант із Царевим Займищем підходив якнайкраще. Якби до оточених вийшов той же митрополит Філарет і повідомив їм про те, що вся Московія присягнула Владиславу, то смоленцям нічого не залишалося б, як здатися. А Філарет не скаже такого.

— Це даремно! — впевнено повторив гетьман. — Боюся, його величність чекає жорстоке розчарування.

— Король впевнений у собі і не боїться тимчасових незручностей.

«Але не постійних невдач!» — про себе закінчив Жолкевський. Він вирішив змінити тему.

— Ваша милосте, ще від учора хотів запитати вас, але ніяк не випадало нагоди.

— Я вас слухаю! — з готовністю озвався Лев Сапіга.

— А де «грицьки»?

— Перепрошую?

— Де запорожці? Невже вони у такий скрутний час відступили, залишивши короля сам на сам із неприступною фортецею?

Канцлер усміхнувся.

— Тут не зовсім вірно, — пояснив він. — Військо запорізького гетьмана Олевченка ніколи постійно не залишалося у Смоленську. Олевченко увесь час забирав його частину і відправлявся на захоплення навколишніх земель. Дивлячись, що успіхи «грицьків», як ви висловились, можуть затьмарити його славу під фортецею, і не бажаючи ділити лаври перемоги з українською черню, його величність король відправив Богдана Олевченка назад у Запоріжжя.

— І вони так просто пішли? — здивувався Жолкевський. — Ніколи не думав, що можна так легко їх позбутися. Що пообіцяв козакам король?

— Нічого.

— Як це?

— Нічого. Король сказав, що, враховуючи скруту у Речі Посполитій і невизначеність у термінах закінчення війни, сейм не бачить можливості розплатитися з козаками.

Станіслав Жолкевський скривився в усмішці.

— Так, на місці Олевченка я також пішов би, — тільки й сказав він.

Лев Сапіга підвівся.

— Я вже піду. Завтра московити присягають його королівській величності, тому маю підготуватися. Насамкінець мушу повідомити вашу милість, що з волі короля вам не дозволено бути присутнім на завтрашньому тріумфі, — сказав канцлер.

— Я вас розумію. Найбільше, чого я прагну — просто відпочити.

Лев Сапіга, схиливши на знак поваги голову, залишив приміщення. А гетьман знову сів за стіл і тихо сказав:

— Тріумф... Аякже!

Польний гетьман Станіслав Жолкевський виконав вимогу короля не з’являтися на церемонії прийняття московитами присяги. Мало того, він навіть не покинув своєї кімнати у монастирі. Але коли після