Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

— Насамперед нам з вами потрібно визначити, кого поставити на чолі Стрілецького приказу.

Станіслав Жолкевський знав, що говорив. У Московії посада начальника стрільців була така ж важлива, як у османів яничар-ага. Царі нікому, крім своїх наближених чи родичів, цю посаду не довіряли. Останнім, хто керував стрільцями, був брат царя Дмитро Шуйський, але про нього стрільці хотіли якнайскорше забути.

— Недавно ми говорили про це з боярами, і всі зійшлися на думці, щоб поставити на чолі стрільців Івана Салтикова, — обережно сказав Мстиславський.

Почувши таке, гетьман похитав головою.

— Чому він вас не влаштовує? — здивувався князь.

— Тут не те, — відповів Станіслав Жолкевський. — За інших обставин я запропонував би на посаду саме його. Боярин Салтиков зарекомендував себе вірним слугою його величності. Але лише позавчора я відправив його у Великий Новгород для оборони цієї землі від військ Понтуса, які не спішать покидати Московське царство.

— Тоді кого ви пропонуєте самі? — запитав Мстиславський.

— Як ви поставитесь щодо старости велзького?

Федір Мстиславський був особисто знайомий з Олександром Корвін-Гонсевським і загалом нічого проти нього не мав. Звичайно, московиту хотілося бачити на посаді начальника стрільців свою людину, але все ж він розумів, що саме поляк може втримати московську чернь у покорі у такий непевний час.

— Гадаю, дума не буде проти цього, — тільки і сказав він.

— Мені приємно це чути, — мовив Жолкевський і одразу ж перейшов до іншого питання: — Я маю намір забрати з собою до Смоленська колишнього царя і його братів. Мені хотілося б, щоби зі мною поїхали достойні московські мужі. Гадаю, що його королівська величність не зможе відмовити такому вагомому посольству у його проханні відпустити сюди свого сина.

— Звичайно, ви праві, ваша милість! — згодився князь. — Якщо ви не проти, завтра я повідомлю вам, хто саме відправиться з вами.

Назавтра князь Федір Мстиславський поклав перед гетьманом список. На першому місці Станіслав Жолкевський побачив митрополита Філарета. За ним ішли боярин Голіцин, архімандрит Євфиній, князь Мерецький, думний дяк Сукін, ігумени та дяки, серед яких гетьман запримітив вже знайомого Литовського.

На знак згоди зі списком гетьман Жолкевський лише кивнув головою. Делегація московитів до короля Сигізмунда III була досить представницька, тому його величність не почуватиме себе надто ображеним.

От тільки що буде, коли той же Філарет дізнається про істинну мету польського короля?

Король Сигізмунд III Ваза нервово пройшовся кімнатою, для чогось зупинився перед Яном Потоцьким, затим швидко підійшов до Станіслава Жолкевського.

— Здається, останнім часом ваша милість взяла за звичку сумніватися у моїх наказах! — підвищив голос король. — Все, що я роблю, — то для блага Вітчизни і віри. Невже ваша милість могла допустити, що я, істинний католик, дозволю своєму синові стати схизматиком? І це при тому, коли навіть мої вороги поважають мене за твердість віри! Коли ваша милість отримала мого листа, у якому я чітко вказав зайняти Москву моїм іменем, ви повинні були розірвати перед патріархом цей ганебний договір і штурмом взяти столицю Московії! І як це виглядає на тлі тих гігантських зусиль, котрі я здійснюю, щоби захопити Смоленську фортецю?

— Їхній милості приємніші підкилимні домовленості, коли достатньо просто щось підписати і спокійно зайняти місто, — вставив Ян Потоцький.

Сигізмунд III лише кинув на брацлавського воєводу погляд, не оцінивши таку грубу підтримку.

— Я досі жалкую, що ще в червні не прислухався до свого голосу і не відправив до Москви пана воєводу. Ви поставили мене у незручне становище. Тепер я маю викручуватися, коли митрополит Філарет вимагатиме від мене (ви тільки вдумайтеся у ці слова: «вимагатиме»! «від мене»!; і це від людей, царі яких не можуть залишити після себе нащадків, а якщо і залишають, то їх убивають, топлять, зимою возять хворого монастирями, неначе це хоч комусь допомогло), вимагатиме від мене виконати пункти підписаного вашою милістю договору. І мене дивує ваше рішення призначити у Московії суди, де московити судитимуть моїх людей. Як взагалі ви могли додуматися до такого!

Станіслав Жолкевський стояв перед королем і мовчав. Зрештою, йому і не надали такої можливості — пояснити свої вчинки. Хоч учора він і мав розмову з королем tete a tete, і, здається, Сигізмунд III навіть залишився задоволений нею, сьогодні ж усе забулося. Сьогодні його величність король вирішив зробити рознос гетьману в присутності сенаторів, котрі «у такий скрутний для Вітчизни час покинули свої теплі маєтки і приєдналися до героїчного походу його величності», про що не забарився повідомити Ян Потоцький. Лише два дні тому вони радісно зустрічали його повернення до смоленського табору, всюди було чутно: «Віват!», «Слава!». Позавчора його зустрічали як переможця, як колись із поверненням з Галльської війни зустрічали Цезаря.

Що ж, як казав Тома Кемпійський: sic transit gloria mundi[55].

Тим часом король ще раз обійшов залу, де у тривожній тиші застигли сенатори, сів на спеціально привезений з Варшави трон, закрив рукою обличчя.

— Я все сказав! Можете бути вільним, польний гетьмане! Я звільняю вас від командування коронним військом.

Почувши таке, Станіслав Жолкевський лише схилив на знак згоди голову і покинув залу. Він не бачив ні радісних облич жовнірів, що, як і два останні дні не втомлювалися кричати йому «Віват!», ні стурбованих сина і зятя. Може, один лише Іван Данилович зрозумів, що сталося: опала загального улюбленця. Зустрівшись поглядом з тестем, він відзначив, що не помилився.

— Не супроводжуйте мене! — тільки й сказав гетьман.

Крізь живий коридор жовнірів він попрямував до Богородичного монастиря, де і поселився після прибуття з Москви.

Увечері тут його застав канцлер Лев Сапіга.

— Ви повинні зрозуміти його