Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Коли Рябєв 16 січня прибув до Новокузнецька, він заявив: «Я готовий обговорювати будь-яке питання, крім повалення радянської влади». Проте коли розпочалися зустрічі з людьми, він спробував переконати шахтарів у тому, що в країні криза й уряд обмежений у своїх можливостях втілювати в життя ним же укладені домовленості.

Робітники показали Рябєву план перетворення Кузбасу на зону вільного підприємництва і закликали його підтримати цей план. Він відмовився. «Країна в дуже складному становищі, — сказав він. — Без Кузбасу ми не можемо виробляти сталь, вугілля та хімічну продукцію».

Два тижні Рябєв подорожував від міста до міста, намагаючись уникнути зустрічі із загальнорегіональним робітничим комітетом. В одному місці він обіцяв кошти на нову школу, в іншому — збільшення постачання продуктів або реконструкцію застарілого підприємства. В деяких містах він мав успіх, бо був добре поінформований про нагальні місцеві потреби й обіцяв задовольнити їх. Однак кожного разу, як дискусія переходила від конкретного питання про додаткове постачання до глибшої проблеми змін у системі, вона розчинялася в потоці безглуздих слів.

У своїх перемовинах із центральною владою страйккоми наштовхнулися на глуху стіну, водночас зустрівши протидію місцевих партійних організацій, які робили все, щоби послабити підтримку страйкарів населенням.

Довіра до партії на місцях похитнулася під час страйків, які тимчасово нейтралізували її владу, але вона продовжувала контролювати підприємства, суди, міліцію та підвідомчі міністерствам місцеві установи. Вона визначала, що й де будувати, кого призначати на керівні посади, а також разом із центральними органами вирішувала життєво важливі економічні питання, спираючись на встановлену цими органами вартість вугілля.

З урахуванням усього цього місцеві керівники закликали робітничі комітети «єднатися» з партією, проте водночас вели активну пропаганду проти страйків. Партійні лідери розповідали новокузнецькій аудиторії, скільки коштів втрачено через страйк і скільки на них можна було би побудувати житла, лікарень і шкіл. Газети друкували листи від «ветеранів війни» та «пенсіонерів», які засуджували дії робітничих комітетів як шкідливі для країни, але для відповідей комітетів на ці звинувачення місця на шпальтах газет не знаходилося.

Проте ще важливішим було, мабуть, те, що партійні чиновники не давали робітникам змоги видавати власну газету. Вони тримали під своїм контролем усе — газетний папір, газетні кіоски, друкарське обладнання, і це не залишало робітничому рухові жодних шансів на незалежний голос.

Тож ситуація зайшла в глухий кут і викликала тривогу. Робітники були безсилими контролювати бюрократію, але тепер вони могли страйкувати, що було взагалі неможливо раніше, в умовах тотальних репресій з боку силових структур.

Щоби зберегти свою репутацію серед шахтарів, робітничий комітет регулярно відвідував усі місцеві шахти й тримав гірників у курсі своєї діяльності. Він намагався також і надалі захищати звичайних громадян, які приходили до комітету зі своїми скаргами та клопотаннями.

До Маліхіна, який відповідав за робітничий комітет в Орджонікідзевському районі, надходили прохання, в яких віддзеркалювалася надзвичайна нужденність місцевого населення. Його просили допомогти роздобути взуття великих розмірів для трьох робітників-будівельників, придбати пральні машини для чотирьох важкохворих інвалідів, які не могли виходити з дому, та для дитячого садка, який не могли відкрити без пральної машини.

Для населення робітничі комітети були чимось на кшталт неофіційного уряду, але весь регіон відчував, що страйк нічого не дав, і наслідком цього стала спроба перетворити комітет на профспілку, яка охоплювала б увесь трудящий люд цієї території.

У листопаді 1989 року кузбаські страйккоми зібралися разом, щоби створити Спілку трудящих Кузбасу, до якої приймали працівників усіх місцевих колективів, а не лише із шахт і заводів. Керівники страйккомів сподівалися, що це призведе до створення робітничих спілок у Донецьку, Воркуті та Караганді, а зрештою і по всьому Радянському Союзу.

На засіданні Новокузнецького робітничого комітету, яке проходило в його новій штаб-квартирі в Будинку політичної освіти, Віктор Долгов так обґрунтовував потребу в новій організації: «Ми виростили три покоління ледарів, які нічого не вміють робити, але отримують гроші, працюючи в якійсь бюрократичній установі. Вони стільки років обдурювали нас, розповідаючи, як нам добре живеться! Що ж, тепер ми позбулися рожевих окулярів».

6

ЕКОНОМІКА

Вільному робітнику доводиться платити, але він виконує свою роботу швидше за раба; а швидкість виконання є однією з головних складових економії... Вільний робітник отримує свою платню грошима, раб — вихованням, їжею, доглядом, одягом... У кінцевому підсумку раб обходиться дорожче, ніж вільний робітник, а його праця є менш продуктивною.

Алексіс де Токвіль, «Демократія в Америці»

У липні 1989 року Дмитро Барабашов, співробітник відділу хімічної промисловості ЦК КПРС, увійшов до будівлі ЦК на Старій площі після тривалої відсутності й був приголомшений майже порожніми коридорами й явно не робочою обстановкою.

Був тихий літній ранок, і в такі дні раніше у відділі вирувала гарячкова діяльність — усі його працівники готувалися до жнив. У цей період завжди надзвичайно зростало використання пального, особливо газу та дизельного палива, й саме на Барабашова та його колег було покладено завдання стежити за тим, щоби нафтопереробні заводи в країні працювали на повну потужність, а цистерни для палива діставалися місць призначення. Якщо, наприклад, цистерни затримували на запасній залізничній колії в Астрахані, нафтопереробний завод у Куйбишеві, який на них чекав, не мав змоги примусити начальника астраханської сортувальної станції відправити їх далі. Але цей начальник був членом партії, і якийсь посадовець із ЦК міг наказати йому відправити цистерни до Куйбишева.

Зазвичай у цей період такі інструктори, як Барабашов, сиділи на телефоні з 9-ї ранку до 9-ї вечора, а ще були чергові, які всю ніч підтримували зв’язок із головними нафтопереробними підприємствами та сортувальними станціями, забезпечуючи постачання палива до тих заводів, де воно було потрібне.

Однак того дня, коли Барабашов повернувся на Стару площу, більшість тамтешніх співробітників були відсутні, секретарки байдикували за своїми столами, а телефони майже мовчали. Наприкінці 1988 року в апараті ЦК відбулося значне скорочення штату. Із сорока двох співробітників відділу хімічної промисловості залишилося лише дев’ять, і їм було наказано «не втручатися» в економіку.

Коли почалися жнива, ті, що залишилися у відділі, без особливого ентузіазму зробили кілька дзвінків, не дуже розуміючи, чого від них чекають. Замість віддавати накази вони тепер писали звіти, на які ніхто не зважав.

«Товарна біржа існує для того, щоб допомагати підприємству розв’язувати свої проблеми, — говорив Олександр Солнцев директорові казанського заводу холодильників в червні 1991 року. — Раніше вам доводилося покладатися на відділ постачання вашого заводу, щоби придбати потрібні матеріали, а ми можемо дістати їх для