Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Угода надавала підприємствам право продавати продукцію, вироблену понад державне замовлення, за вільними цінами — як усередині країни, так і за кордон. Проблема полягала в тому, що на держзамовлення нерідко припадало майже 100 відсотків продукції.

Підсумки перемовин не зовсім задовольняли робітників. Влада пристала на більшість їхніх вимог, але вони не могли бути впевнені, що держава дотримуватиметься цих домовленостей. І все ж таки 19 липня представники шахтарів оголосили про досягнення згоди й на світанку наступного дня повернулися до своїх шахт, щоби розповісти про ці домовленості робітникам. Того самого дня Слюньков виступив перед членами робітничого комітету, і його промову транслювали для народу, який зібрався перед Будинком культури. Слюньков сказав, що уряд розуміє вимоги робітників Кузбасу і зробить усе можливе для їхнього задоволення. Хтось спитав Слюнькова, що робити, якщо місцева влада спробує перешкодити виконанню домовленостей. Він відповів: «У цьому разі телефонуйте до мене в ЦК».

Двадцять першого липня шахтарі повернулися до роботи.

П’ЯТЬ МІСЯЦІВ ПО ТОМУ

У слабкому світлі грудневого надвечір’я Анатолій Маліхін, Валерій Комаров і Юрій Комаров вийшли зі старезного автобуса, пішли до шахти «Зирянівська» й оголосили там загальні збори шахтарів в актовій залі. За десять хвилин зала була заповнена гірниками, які саме завершили денну зміну. Ставши під білим погруддям Леніна, Маліхін почав відповідати на запитання.

Страйкком став робітничим комітетом, чиє завдання полягало в контролі за виконанням липневих угод. Всі члени цього комітету отримували зарплатню із добровільних внесків колег-шахтарів і, зі свого боку, регулярно відвідували шахти, інформуючи гірників про ситуацію в Новокузнецьку або про поступ у перемовинах, які тривали надалі.

На вулиці темрява вже спустилася на берези та вкриті снігом пагорби.

«Я хочу знати, — сказав один із шахтарів, — що змінилося за чотири чи п’ять місяців після страйку».

Насправді не змінилося майже нічого. Постачання миючих засобів, мила та продовольчих товарів припинилося майже одразу й більше не відновлювалося. Здавалося, що в Новокузнецьку нарешті вирішена проблема черг, бо в багатьох крамницях просто не було що купувати. Водночас визначальним чинником у роботі шахтарів залишалося, як і раніше, прагнення виконувати план.

«А що Ви пропонуєте?» — запитав Маліхін.

«Я вважаю, що треба повернутися до страйку».

Інший вуглекоп описав нещодавній інцидент на шахті. На одній ділянці гірникам сказали, що виплачуватимуть їм надбавку — три рублі за тонну — за працю у важких геологічних умовах. Проте після видобутку вугілля їм повідомили в бухгалтерії, що на надбавки бракує грошей, і кожен шахтар отримав на двісті рублів менше, ніж очікував. Коли шахтарі стали скаржитися, головний бухгалтер заявив, що в країні великі проблеми й Міністерство вугільної промисловості взагалі не має грошей. «Ви просили незалежності, — сказав він, — ось тепер її маєте».

Гірники запитували й про страйк у Воркуті, де шахта «Воргашорська» припинила роботу, висунувши політичні вимоги, в тому числі скасування 6-ї статті радянської Конституції, яка гарантувала комуністичній партії провідну роль у суспільстві. Новокузнецькі гірники збирали гроші для страйкарів Воркута і тепер дуже переймалися тим, що там відбувається.

Юрій Комаров, який щойно повернувся з Воркути, розповів, що з вісімнадцяти вимог, висунутих тамтешніми шахтарями, сімнадцять мали політичний характер, в тому числі про відставку уряду.

«Я питав їх одного за іншим, — розповідав Комаров. — У тебе є квартира?» — «Ні». — «Є автомобіль?» — «Ні». — «То що тобі до тієї шостої статті?»

«Факт той, — сказав Маліхін, — що при спробі змінити ситуацію без співпраці з партією ми отримаємо кровопролиття».

І ніби для ілюстрації цієї тези до зали вбіг секретар парторганізації шахти Олександр Волков. «Хто вам дозволив тут збиратися? — спитав він. — Я замкну двері до актової зали і всіх тут порозганяю».

«Гаразд, — сказав Маліхін, — нехай робітники самі вирішать. Побачимо, кого вони послухають. Гадаю, це радше вони тебе звідси викинуть». Коли розгардіяш вщух, Волков теж сів, і збори продовжилися.

Попри те, що страйки продемонстрували здатність шахтарів зупиняти виробництво, вони нічого не могли змінити в радянській системі. Щойно влада відчула полегшення від припинення масового страйку, як уже була готова забути про багато з пунктів укладеної угоди. А в радянській системі не існувало способу примусити її дотримуватися своїх обіцянок. Та стихійність, яка уможливила поширення страйку зі швидкістю ланцюгової реакції, була водночас і його слабкістю. Щойно страйки завершились, як шахтарі виявили, що в будь-якому аспекті свого життя залежать, як і раніше, від того самого ворожого їм чиновництва.

У наступні місяці делегації кузбаських робітників їздили до Москви вісімнадцять разів, але так і не змогли домогтися від уряду виконання тієї угоди, що поклала край страйку.

Різним групам гірників призначали зустрічі в різних організаціях. Донецьких шахтарів приймали у ВЦРПС, групу з Воркути — в Раді Міністрів, делегацію з Новокузнецька — у Міністерстві вугільної промисловості. Водночас представники держави під час розмов із кузбаськими шахтарями намагалися зануритися в деталі, розглядаючи одне за одним вузькі питання на кшталт збільшення поставок продовольства чи миючих засобів і уникаючи головного пункту — економічної незалежності всього регіону. Подеколи вуглекопів навіть не пускали на зустрічі з посадовцями.

Заступник Вороніна Табеєв приймав шахтарську делегацію, до складу якої входив і Юрій Комаров. Шахтарі розповіли йому, що хочуть повної економічної незалежності для кожного підприємства і вільного статусу для міст, здатних домовлятися з постачальниками.

Табеєв сказав: «Хлопці, ви вимагаєте економічної самостійності та прямих зв’язків з іноземними фірмами. Якщо ми вам це дамо, за п’ять років весь Союз буде поставлено на коліна».

Відмова уряду обговорювати нову систему економічних стосунків — попри те, що це містилося в липневих домовленостях, — викликала повсюдне невдоволення. Робітничі комітети, радячись з економістами, постійно вдосконалювали свої пропозиції щодо запровадження економічної самостійності Кузбасу і відправляли їх до Москви, але державні відомства навіть не розглядали їх.

Кінцевою датою розроблення плану економічної незалежності Кузбаського регіону було 1 січня, але цей день минув, а жодного зрушення не відбулося. Водночас, попри домовленість розпочати реконструкцію Кемеровського металургійного комбінату, урядовці не вживали жодних заходів із реконструкції будь-яких підприємств або покращення стану довкілля чи інфраструктури регіону.

2 січня 1990 року терпець у робітничих комітетів нарешті урвався. Вони повідомили урядові: якщо він негайно не надішле до регіону свого представника, то нестиме повну відповідальність за наступну дестабілізацію. Це справило враження, і невдовзі до Кузбасу відрядили першого заступника голови Ради Міністрів Льва Рябєва. Його відрядження тривало два тижні, й за цей час він наочно продемонстрував віроломство уряду не лише