Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Пане Фийсо, ви што — із пеца упали: тепер великий піст і пити — неспасенний гріх!

На що мій духовний учитель не менш повчально сказав, вірніше — цілу лекцію прочитав:

— О ніт, Марько дорога! Сесе вино… А вино можна пити і у піст, бо вино — дар Божий! Сесе, ороньові мої, паленьку-водку не можна у піст пити, бо она… бо она — сатанинська проказа. І коли п’єш паленьку — не важно, у піст, а ци у простий день — мусай тричі перехреститися і сказати: «Ізиді із стакана, нечиста сило, останься лем чистий спирт!»

Це епохальне відкриття пана Фийси із пролетарським ентузіазмом сприйняв дід Соломон і одразу запропонував: «авби голову не нервувати, треба гертанку прополоскати». Баба ж, осуджуюче глянувши на любимого мужа, плюнула і пішла по роботі. Сусіди дербанули по одному, далі ще по одному погарові сексуального вина. А потім ще… І тут гігант курвацької мислі дід Соломон замість того, аби женилом горіхи товкти, смачно захропів біля дорогої серцю печі. А ось пан учитель Фийса… Від бузинового вина їхнє єство враз стрепенулося і зацвіло, як божа ружа. Розвели плечима, гарячим поглядом обвели хату і у їх поле зору, наче у капкан, втрапила Фіскарошка, що поралась у сінях. В цю мить баба здалася панові учителю такою соковитою і привабливою, як визріла полунична ягода! Аж кров у жилах закипіла — так потягло пана Фийсу до сусідки.

— А от сесе уже воістину гріх — даже у мислях сусідку обольщать, — мовили тихо про себе пан Фийса і, немов капосний когут, вислизнули на вулицю, полишивши хропіти біля печі сексуального цімбору — діда Соломона.

Свіже повітря, хмільні запахи весняного цвіту геть запаморочили пана Фийсу, додали ще більше тремтливо-солодкого жадання… І він, немов березневий кіт, облизуючи губи, спраглими очима шукав по вулиці об’єкт серця, з яким би можна возз’єднатися… Перебачте на слові, женило пана Фийси застигло у напрузі і так горіло, що ним можна було не лише найтвердіші горіхи на друзки розбивати а й броню танків легко пробивати.

Бузинове вино бурлило у крові і діяло чимдалі ефективніше. І вже пан Фийса, бачилося, готовий кохати все, що дихало, рухалось, повзло, літало, мало очі, вуха, рот… Ось глянув на стару вільху… А там ще старезніша ворона. Коби у цю мить за плечима пана Фийси виросли крила, повірте, він би ж у цю мить стрілою фуркнув за вороною… і її теж покохав… Хай на гілляці чи навіть на льоту, так би кохав, що аж пір’я б навкруги літало! І тут!!! О, слава тобі, Доле! З горішнього кінця Небесі назустріч нашому бузиново-сексуальному маньяку йшла кохана Анця Гатьошка. Не йшла, а пливла… Ні! Не так! Не йшла, а неслась, чи, ще вірніше — земля несла її, як пишний весняний букет. І все в ній, як у симфонічному оркестрі, грало й музичило: і гінка постава, і дорідні газдівські перса, і щедрі, як меценати, сідниці й її інтелігентно підкреслені, як американські проповідники, стрункі ноги…

Анця Гатьошка була жінкою неймовірної вроди, веселого характеру, шляхетною і безмежно щедрою. Такі жінки стають сексуальним символом кожного порядного закарпатського села, яке себе шанує, хоче виокремитись і показати свій гонір перед селами-сусідами. Про таких у нас конче скажуть: «Дівка горяча, як огень, красна, як голубок, одна біда — слаба на передок!». Цих безтурботних красунь клянуть усі богобоязні бабусі, порядні жінки їх зневажають, проте їм потайки заздрять дівчата-відданиці. Але їх, і тільки їх — красунь-блудниць — бачать коло себе в мріях у ліжках усі чоловіки, починаючи від діда із піпою і аж до пуцьвірінька-шмаркача, у якого, крім твердого носа, все ще стоїть дуже непевно… Через жертовний вогонь цих жриць кохання проходять сотні сільських дон-жуанів, в їх обіймах пізнають й опановують науку плотської любові майже всі юнаки й підлітки. І саме ці миті, — а не перші шлюбні ночі із дружинами! — врізаються найяскравіше у чоловічу пам’ять на все життя.

Колись на сліпучу красу сімнадцятилітньої Анці запав чеський нотар Берні — чоловік солідного віку, інтелігентний і багатий.

Анця, не роздумовуючи, прийняла пропозицію вийти заміж. Виростаючи у постійних злиднях, дівка, видно, спокусилася на багатство.

На перших порах, доки Гатьошка звикала до розкошів, життя подружнє ладилося. А далі дала себе взнаки наша національна традиція: добре би у старого й багатого вдень жити і харчуватися, а з молодим і бідним вночі кохатися. Певне, підтоптаний пан не міг вгамувати любовну жагу юної дружини, бо одного дня влапив її в ліжку із сажотрусом, по-нашому — із коминарем.

— Пані, ваша зрада — це пляма на моїй честі! — сердито вигукнув пан нотар і хряснув дверима.

Певне, гнів чоловіка не вельми налякав Гатьошку, бо невдовзі честь пана нотаря була у суцільних плямах, як маскувальний халат військового розвідника.

І тоді пан нотар не стерпів і юну блудницю накопав із хати.

До слова, коли дід Соломон підтрунював над Гатьошкою, згадуючи їй брудного коминаря, сексуальна леді не менш дотепно відповідала:

— А што, свате, коминарь: грязний-грязний, зате роботу у постелі мав дуже чисту і парадну!

І ось кілька років тому наша Анцька свиснула на молодих легінів і кинула оком на пана Фийсу. А він — колишній Казанова, що й досі зберіг аристократичні манери і вроду — не вельми і супротивився. І дві неприкаяні самотності потихеньку приклеїлись одна до одної. Це обурило по-пуританськи налаштовану бабу Фіскарошку. І, певне, гнів спричинила не стільки жалість до пана Фийси, як звичайна жіноча ревність. І од тої чорної заздрості бабу морило, але