Ірина Тетера - Київ — New York

На вулиці пахло дощем. Свіже повітря заряджало бадьорістю й бажанням творити. І я відразу забула про Олега. Його літак, залишаючи білу смугу над моєю головою, щосекунди віддалявся. Я зловила таксі й назвала адресу школи. Телефон запищав десь на самому дні сумки. Повідомлення від Олега: «Я кохаю тебе, мала.

Забудь усе, що я тобі наговорив. Дурість якась». Я не відповіла. Він знав, що я не пишу смс.

У таксі, притискаючись лобом до холодного скла задніх дверей, я думала про те, яким дивним видався цей день, що почався з портрета Джастіна. Спочатку Вікі влаштувала скандал біля дверей школи, підштовхуючи мене до рішення не їхати з Нью-Йорка, і, ніби зумівши передбачити це, Олег раптово з’явився в моєму номері, з головою зануривши мене в реальність. Він хотів відвезти мене в Майамі, щоби позбавити фантомних, як йому здавалося, емоцій, але я, знову обдуривши життя, їду до Джастіна. Напевно, він засмучений моєю відсутністю, і я, роззувшись біля входу, щоби не видати себе стуком підборів, на носочках проберуся в його кімнату. Він стоятиме біля вікна, що виходить на вулицю, тому я зайду з чорного входу, обережно підійду зі спини й обійму його. Він усміхнеться. А потім, забувши про всі халепи, я віддамся солодкій насолоді, щоб, відчувши його дотики, знову забути про розум і жити лише почуттями. Хай і недовго.

Дорогою я попросила таксиста заїхати в «Арома-кафе» та взяла з собою сандвічі з лососем на пшеничному хлібі (їх любив Джастін) і ароматну каву.

Над вхідними дверима горіла вивіска, хоча на вулиці ще не стемніло. Я пояснила таксистові, як заїхати у внутрішній двір. На щастя, було не замкнено. У шкільних коридорах, як завжди цієї пори, тихо. Двері кабінету Кейт, праворуч від входу, щільно зачинені. Судячи з усього, її не було на місці. Я зняла черевики й тихенько пішла до кімнати Джастіна. Я переймалася через те, що міг наговорити йому портьє з готелю. Джастін напевно цікавився, чи з’являлася міс Островська у готелі. По-зрадницьки видаючи мене, шаруділи в руках паперові пакети. За дверима його кімнати панувала тиша. Я обережно, скривившись від ледве чутного скрипу, натиснула на ручку.

Вони лежали на матраці, закутані в біле простирадло. У пальцях Джастіна тліла цигарка. Вікі опустила голову на його плече. Вона дивилася мені прямо в очі й усміхалася. Вона чекала моєї появи й навіть не намагалася приховати звитяжної радості в блискучому, трохи відчуженому погляді. Джастін не повернувся в мій бік. Я, як укопана, застигла на порозі. Мені не доводилося потрапляти в такі ситуації, і я не розуміла, як тепер поводитися. Що могла я вимагати від чоловіка, коли мені нема чого дати натомість? Але ж ті емоції, які ми дарували одне одному, були чимось більшим, ніж просте спільне життя. Хіба міг він так легко забути моє тепло, лише торкнувшись губами іншої жінки?

Він сів, підпираючи спиною стіну, уникаючи мого погляду. А я не могла відірвати очей від його оголеного блідого тіла. І з фанатичним мазохізмом подумки уявляла моменти їхньої близькості. Її губи, що ковзали по його грудях, пальці, що заплуталися в неслухняних пасмах волосся...

Щоб якось приховати хвилювання, я почала рахувати глухі удари власного серця. Здавалося, воно розривало своїм стуком напружену тишу.

Один... Два... Три...

Легше не ставало. Я ковтала повітря та стримувала сльози. Тут вони були ні до чого. Я не хотіла, щоби він бачив, як я плачу, бо знала: від цього, незважаючи на все, що відбувається, йому буде боляче. Я не хотіла завдавати йому болю.

У пластмасовій урні, у кутку, голими стеблами назовні стирчав букет ромашок. І, розсунувши важкі щільні хмари, тонкий промінь сонячного світла, немов даруючи надію, пробрався до кімнати, загравши на жовтій смужці металу, що лежала в кутку стелажа: «Як добре, що я зміг тебе знайти».

Чотири... П’ять... Шість...

Я провернула свою обручку на пальці, і вона зісковзнула мені в долоню. Я поклала її всередину обручки Джастіна, і вона фальшиво брязнула об скляну поверхню полиці. Вікі дивилася на мене в упор. Їй був цікавий кожен мій жест. Я відчувала її погляд спиною, але не оберталася. Сама не знаючи для чого, я підійшла до вікна.

Я чекала, що світ завалиться, але... Всупереч моїм очікуванням, незмінно поспішали невідомо куди таксі, і люди, що проходили повз, піднімали очі на вивіску школи, сміялися, жартували, відверталися. Вони бігли у справах, поверталися додому або тільки виходили з дому, зовсім не чуючи мого болю. Я ковтала шум життя, який долинав через маленьку щілинку відчиненого вікна.

А в кімнаті досі пахло моїми парфумами. І здавалося, що стерти з цих стін моє ім’я вже неможливо.

Тиша ставала все важчою. Я опустила пакет із сандвічами на підвіконня. Зібравши волю в кулак, повернулася до них обличчям. Але мені вже не вдавалося розгледіти обриси голих тіл. Сльози, що наповнювали очі, заломлювали картину реальності, роблячи силуети розмитими, змушуючи мене думати, що це зовсім не вони.

Я хотіла перепросити за незручне вторгнення в їхній відновлений світ, але слова застрягли в горлі. Немов акваріумна рибка, я просто відкривала й закривала рота, так і не видавши ані звуку. Я ненавиділа себе за неможливість бути з Джастіном і за те, що сама штовхнула його на цю зраду. Ненавиділа, що розуміла: зради немає. Бо все, що відбувалося, було лише тонкою матерією реальності, яка проступила назовні через райдужну оболонку мильної бульбашки — чарівної недовговічної кулі, у якій я жила останній місяць, забувши, що скоро вона лусне.

Сім... Вісім...

Я кліпнула, і теплі солоні краплі потекли по щоках. Знову відвернувшись до вікна, я змахнула їх рукою, сподіваючись, що вони залишилися непоміченими. Джастін нарешті повернувся в мій бік. Він пильно дивився на мене,