Софі Періно - Дочка Медічі

збуджує його готовність убити заради мене. Однак знищити Коліньї непросто: він загартований воїн. Я хочу коханця не лише сміливого, але й живого.

— Я розумію вашу жагу помститися за батька. Але прошу вас пам’ятати: навіть якщо батько дивиться на вас із небес, він був би проти, аби ви жертвували своїм життям. Убивайте, але не дозволяйте вбити вас.

— Докладу всіх зусиль. Натомість обіцяйте мені дещо. Намагайтесь не виходити заміж до нашої наступної зустрічі.

— Це легко виконати, адже я побачу вас за обідом.

— Не жартуйте, Маргарито,— я відчуваю раптовий, гострий спалах насолоди, коли він знову промовляє моє ім’я.— Скажіть, що ваше серце належить мені і що ви не поспішатимете віддати вашу руку іноземному принцу.

— Моє серце належить вам.

Він ніжно цілує мене вдруге.

— Мушу піти перевдягнутися. Я обіцяв королю приєднатися до нього.

— Але ж я побачу вас згодом.

— Авжеж. Ми підемо на прогулянку, тримаючись за руки, або танцюватимемо під належним наглядом. І всі подумають: «Яка гарна пара!»

— Чи побачу я вас так, як сьогодні? — я знаю, що питання нескромне, але відчуття його рук навколо мого стану надто приємне.

— У цій самій кімнаті. Герцогиня де Невер дала мені слово.

Мати відриває погляд від свого письмового столу. Здається дивовижним, що їй вистачає сил годинами сидіти так: читати листи, відповідати, приймати радників і дипломатів. Незабаром вона матиме змогу подорожувати, і ми разом поїдемо до Анжу! Ми обоє жадаємо бачити його. І я маю надію, що цього разу я зустріну в таборі герцога де Гіза.

— Португальський посол у Мадриді повідомляє Форкево, що він лише очікує вказівок із Лісабону, аби завершити перемовини про ваш шлюб.

— Мені так приємно це чути.

Я намагаюсь зобразити радість попри те, що моє серце не погоджується. Зустріч із герцогом, хоч і коротка, багато що змінила. Таємне листування, що стало можливим завдяки Генрієтті, змінило ще більше. Якщо обійми можуть призвести до плутанини між хіттю та коханням, слова на це не здатні. Листи Генріха сповнені такої шляхетності й набожності, передають таку глибину почуттів, що з кожним рядком я дедалі сильніше захоплююся ним. Певно, це кохання справжнє, святе кохання. Я настільки ціную це почуття, що навіть не розповідаю про нього своїм подругам. Хай думають, що я все ще веду світську гру. Я не витримаю, якщо вони глузуватимуть із мене, як це робила Генрієтта, коли я вперше зізналася, що кохаю його милість. До того ж, Генрієтта може припинити допомогу, якщо довідається про серйозність наших стосунків.

— Можливо, ви станете нареченою раніше, ніж ваш брат Карл обере собі дружину.

Мати прагне одружити Карла зі старшою донькою Імператора — Анною.

Намагайтеся не виходити заміж, до нашої наступної зустрічі. Слова лунають у моїй голові так чітко, наче Гіз присутній у цій кімнаті.

— Гадаєте, перемовини закінчаться так швидко?

— Я молюся про це.

Цікаво, до кого з нас прислухається Бог, якщо я звертаюся до Нього із протилежним проханням?

За дверима зчиняється якась метушня. Ми з матір’ю одночасно звертаємо увагу на галас.

— Не тривожтеся,— каже вона.— Там мій охоронець.

Але я помічаю, що вона крадькома виймає з піхов кинджал, який тримає на своєму робочому столі. Я підводжуся в ту мить, коли двері широко відчиняються. До кімнати вривається мій брат Генріх — Генріх, який, згідно з останніми повідомленнями, рухався зі своїми військами униз річкою Н’євр. Він сердитий. Я німію, збентежена як його несподіваною появою, так і його злим обличчям. Здається, матері теж відібрало мову. Натомість Анжу налаштований розмовляти.

— Я розпустив армію,— каже він.

— Сподіваюсь,— обережно мовить мати,— ви вчинили так, тому що здобули важливу перемогу і армія нам більше не потрібна. Проте якщо це правда, чому ви не вітаєте нас усмішкою?

— Ваші молитви, пані, останнім часом не надто допомагали. Хіба ви не просили Бога, аби найманці герцога Цвайбрюкенського ніколи не зустрілися з людьми Коліньї? Але вони зустрілися. Згодом їхні об’єднані війська протистояли моїм у Ла-Рош-л’Абей, і я не вийшов переможцем,— він із такою люттю б’є найближчий стілець, що той перевертається.

— Багато людей загинуло?

— Більшість солдатів із двох підрозділів піхоти включно з людьми Його Святості. Ці італійці краще знаються на моді, ніж воюють. Філіппе Строцці потрапив у полон, а я сплатив викуп, хоча, враховуючи його неспроможність як воєначальника, варто було вимагати гроші від Папи. Герцог де Гіз...

— Герцога поранено? — я не усвідомлюю, що заговорила, доки Анжу не витріщається на мене, роззявивши рота.

— Ні. Я зрадів би, якби цей марнославний ідіот отримав поранення. Його відмова виконувати мої накази призвела до плутанини. Де б він не вештався, я молюся не зустрітися з ним. Якщо наші шляхи перетнуться, я відлупцюю його або навіть гірше.

— Якщо герцог справді винен,— кажу я, намагаючись заспокоїти Генріха, але не бажаючи визнавати провину мого коханого,— його неодмінно покарають. Вас не звинуватять у поразці.

— Сестро, я обожнюю вас, але ви помиляєтесь, уважаючи, що розумієтесь на військовій справі. Я — генерал-лейтенант, коли щось іде не так, я несу відповідальність. Принаймні, на думку мого любого брата,— він виразно дивиться на матір.

Подавшись уперед, я ніжно поправляю волосся на його скронях.

— Ви мусите знати, що ми ніколи не повіримо будь-яким поганим відгукам про вас, навіть якщо це скаже Карл.

Він обіймає мене і пригортає, занурившись обличчям у