Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

близькі, що становлять одну-єдину етнічну основу. Звичайно, між полянами, древлянами, кривичами, антами, роксоланами були мовні розходження, але скоріше діалектного характеру. Мали вони й культурні відмінності, зокрема, що стосується традицій, звичаїв, способів ведення господарства тощо. А як же інакше, географічне середовище в кожного племені було своє, специфічне.

Однак архетип, ментальні основи, душа та історичні долі були, якщо не однаковими, то дуже схожими. Адже своїм корінням (духовним, генетичним) вони сягають предків-оріїв, «Дажбогових дітей». Еталоном, можна сказати, були поляни. Нестор пише: «Поляне бо своих отец обычаи имяху тих и кроток, и стыдение к снохам своим и к сестрам и к деверям велико стыдение имуще; и брачные обычаи имяху: не хожаще по невесту, но провожаху вечер, а заутру приношаху что на ней вдадуче» [Повість врем'яних літ. — К., 1990.—С. 20]. Такі характеристики були притаманні й іншим племенам степу і лісостепу. А от мурома, радимичі, вятичі, сіверо та ін. були інакшими: «живяху зверским образом, живуще скотски: и убиваху друг друга, едуще все нечисто, и браченье в них не быша, но умыкают у воды девиц» [Там само]. Ці племена «окультурювалися» пізніше, в IX–XII століттях, вже у рамках Києворуської імперії за визначального впливу наших материнських народів.

У «Повісті врем'яних літ» до таких «некультурних» племен віднесені й древляни. Переконаний, що це було зроблено пізнішими літописцями так званої Лаврентіївської школи на догоду династії Ярославичів-Рогволдів, які ненавиділи князя Володимира і його древлянський рід (по матері). Помилковим є також твердження про те, що древляни були вічними ворогами полян [Див.:Шамбаров В. Е.Русь: дорога из глубин тысячелетий.—М., 1999.—С. 430]. На наш погляд, найбільш правильно подається історія древлян у дослідженнях А. Кура [Див.: Кур А. А. Из истинной истории наших предков].

У даному контексті цілком доречним є питання: а хто ж були батьки наші, тобто народи, які виступили чоловічим (запліднюючим) началом у процесі зародження русько-українського суперетносу? Таку роль у цьому історичному «акті» виконали тиверці. І ні в якому разі не готи і не царські скіфи, як думають деякі історики. Саме тиверці-християни після жорстокого придушення двох іудео-галілейських повстань у кінці І — на початку II століття н. е. почали повертатися на свою прабатьківщину (Прикарпаття) з розореної римськими військами Галілеї. Тут вони, злившись з антами, полянами, і започаткували русько-український етнос, запліднивши його неосяжною силою мислі і духу.

ХТО НАЗВАВ НАС СЛАВАМИ?

Ты древний корень Руси, где сердечней чувство и нежнее славянская природа. Н. Гоголь

Розібратися в етнічній ситуації на сході Європи заважає вкорінений стереотип, відповідно до якого спочатку виникла слов'янська раса, потім вона розпалася на дві гілки: західну і східну, а вже від останньої пішли свої гілки: Русь і далі три братерських народи (російський, український, білоруський). Така схема здається очевидною, але вона помилкова. Насправді все було навпаки.

Феномен Русі, якщо так можна сказати, більш ранній і більш «об'ємний», ніж феномен слов'янства. Слов'яни — одна з назв руського суперетносу, причому не власна і не зовсім вдала. Термін «слов'яни» — мовний, а не етнічний. Це прізвисько. «Справжня історична наука, — справедливо пише А. Кур, — не знає ні слов'янської раси, ні слов'янського народу, ні слов'янських племен. Давні вчені, історики, літописці, книжники нічого не говорить про слов'ян. Вони їх не бачили тому, що слов'ян не було» [Кур А. А. Из истинной истории наших предков. — С. 297]. А хто ж був? Були руси. І цих русів було безліч, їхнє ім'я лунало по всьому тодішньому світу.

Нагадаємо, слов'янин» — трансформована етимологічна форма «слав», чи «склаб», що з латини (slave) означає «раб», «невільник». Так римські автори, а з ними царські скіфи, а пізніше хозари називали «живий товар», що надходив з Північної Припонтиди на ринки Середземномор'я. Згодом ця назва укоренилася — 60 народів у епоху Середньовіччя говорили мовою, яку називали слов'янською. Так буває… «Німці» теж зневажлива назва етносу (від слова «німі»). Але вона прижилася, хоча самі германські народи так себе не називають. Вони іменують себе — «дойч». Таким чином, термін «слов'яни» — не історичний. Це прізвисько, але, на жаль, воно прижилося у слов'ян.

Уже цитований нами історик С. Лєсной з подивом відзначає: «…для слов'ян, найбільшого в минулому і нині народу Європи, не знаходиться місця, коли йдеться про їхнє походження! Усі народи: германці, романці, кельти, угро-фіни та ін. — мають свою батьківщину, але тільки не слов'яни» [Лесной С. Откуда ты, Русь? — С. 6]. Дійсно дивно, як і дивна та плутанина, що панує в офіційній історичній науці з приводу походження русів, слов'ян, українців.

Отже, слов'ян як особливого суперетносу не було. Була Русь, представників якої називали славами, склабами, слов'янами, і все це йшло не від терміна «слава' (мов, славили Бога, тому і «слави», як сказано у Велесовій книзі), а від латинського slave.

Такі відомі в минулому автори, як Клавдій Птолемей, Агатемерус, Мойсей Хоренський, Ритор Захарія та ін., чимало сторінок у своїх творах присвятили могутньому народу рогів (русів), що жив на величезній території від Дону на захід. Вони згадують і Волгу — «ріку русів»…

Лише більш пізні дослідники, в основному германські (включаючи і «російських німців», що наїхали після Петра 1 до Росії), почали підкреслювати «різницю» між слов'янами і Руссю. Виходило так, що спочатку з'явилися слов'яни (відокремившись від балтів, атож!), а вже потім усілякі там українці, росіяни, білоруси та ін. І звичайно ж, ці слов'яни були малокультурними: навіть не мали своєї писемності. Що характерно, таких поглядів й нині дотримуються деякі російські автори [ «Слов'яни не мали своєї писемності, до того як вона була створена слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодіем у IX ст.» (Петрухин В. Славяне. — М, 1997. — С. 3)].

У багатій скарбниці першоджерел про наших предків (міфах, сказаннях, свідченнях іноземців тощо) також практично не згадуються слов'яни. Йдеться про Русь, причому вся історія русів так чи інакше поділяється на 2 частини: міфологічна (від Адама до праотця Оря) і власне історична (від Оря до Аски (Аскольда) і Єрека (Рюрика)) [Див.: Мифы древних славян. — М, 1991. —С. 250]. Остання в спеціальній літературі дістала назву «Доолегова Русь». Академіки Б. Рибаков, Д. Лихачов, П. Толочко ввели в обіг поняття «Давня Русь» як альтернативу поняттю «Київська Русь». Імперське замовлення тут очевидне: була нібито у давнину Русь, яку загубили татаро-монголи. А на її руїнах виникли одразу три народи: росіяни, українці і білоруси. Україна в цій схемі виступає не прямим продовженням старої Русі, що називалася Київською, а всього лише однією з трьох гілок, головна з яких,