Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

Двіпа — це щось на зразок правоаріиського духовного центру в Гімалаях Агарті. Від нього поширювалося духовне світло на схід до Південного Уралу і на північ до нинішньої Скандинавії, де і виникла «Мала Швета Двіпа» — дочірній арійський центр, навколо якого і формувалася країна Швеція.

Пам'ять народу зберегла духовні зв'язки «Малої Швети Двіпи» (Швеції) з «Великою Шветою Двіпою'' (Араттою) ще з доварязьких часів. «Таким чином, — відзначає О. Дугін, — світла, біла, свята країна (Швеція — Ю. К.) у найдавніші часи пов'язувалася з російськими землями, що могло глибоко вкоренитися у свідомості людей — не тільки аріїв, чиї сакральні контакти збереглися і після того, як їх мовна і традиційна єдність була зруйнована, а й інших палеозойських автохтонних народів» (що жили на європейській території нинішньої Росії — Ю.К.) [Там само].

Ці сакральні зв'язки і є основою відомого з історії шляху з варяг у греки. Офіційна наука витлумачувала його як засіб економічного співробітництва Півдня і Півночі і ще як напря мок походів войовничих норманів на Русь і Візантію. І це правда, але не вся і не головна правда. Насамперед це був «ду ховний промінь», що йшов з Аратти («Швети Двіпи») на пів ніч, до «Малої Швеції», і на південь, до Візантії.

Другий «промінь» йшов від Гімалаїв до Карпат. Він мав назву «Махас Патхи» — Великий арійський пояс, через який здійснювався вплив індоаріїв на Західний світ. Цей «промінь» уособлювали кіммерійці, потім сармати, гуни.

Вказані два духовних промені, перетинаючись у районі Києва, утворюють Руський хрест. Центром такого перети нання й одночасно серцем, витоком священної Руської землі прийнято вважати «сакральний трикутник»: Київ — Біла Церква — місто Родень (місце впадання ріки Рось у Дніпро).

Священним (сакральним) коренем самої назви Руської землі (Русі) є санскритські слова «ros», «rase» (світлий, кра сивий, червоний). Звідси — «red» (англійське), «rouge» (французьке), «rot» (німецьке). Усі ці терміни перекладають ся як «червоний», «ясний».

Щодо слова «руський» як прикметника, уживаного як іменник для назви росіян, то воно увійшло в обіг лише в XV столітті. Ніхто, крім росіян, в усьому світі не називає себе прикметниковим ім'ям. Адже не говорять про себе: «ми анг лійські», «ми французькі» чи «ми польські». Справа в тім, що після Куликовської битви, власне кажучи, сформувалися дві держави: Русь Литовська (чи просто Русь) і Русь Татарська, котру пізніше почали називати Московією. Але московити аж ніяк не ототожнювали себе з ординцями, корінними татарами. Вони завжди підкреслювали: «Ми — не Орда, не ординські татари, ми татари руські». Саме дивний симбіоз Північної Русі і Татарської Орди породив цей незвичний термін «ру ські», що спочатку був прикметником до слова «татари». І це цілком закономірно. Адже тривалий час Росія (Московія) була азіатською країною, Руссю Татарською. Погляньте на географічні карти часів царя Олексія Михайловича. На них Московія позначена як Татарія, а поруч розташувалися «Новгородська земля», «Русь Литовська». Але останні належали більше до Західного світу, були ніби вже Європою.

Перший крок на шляху перетворення Росії в Європу зробив, як відомо, Іван Грозний. Саме він скорив Великий Новгород. Досить рішуче в цьому напрямі, як ми пам'ятаємо, діяв Петро І. Завершила європеїзацію російського суспільства Катерина II. Однак термін «руські» як прикметник до давно відмерлого слова «татари» залишився.

Залишився і Руський хрест, хоча давно пішли в минуле і шлях з варяг у греки, і Великий арійський пояс. Залишився як символ великої історичної місії Русі — українців, росіян, білорусів. І цей хрест ми нестимемо в новому тисячолітті.

ГЕНОТИП РУСІ-УКРАЇНИ

Поляни ж жили осібно і володіли родами своїми, і до цих братів, отже, були поляни, і жили кожен з родом своїм, на своїх місцях, і володів кожен родом своїм.

Повість врем'яних літ

Вище ми вже говорили про ключову роль християнської релігії, церкви у становленні українського народу, формуванні його духовних основ, етнічної самобутності. Але антропний принцип підходу до етносу зобов'язує нас йти далі і показати «кровне споріднення» нашого народу, його батьків по материнській і батьківській лініях. У даному випадку йтиметься про більш відчутні, матеріальні основи етносу — його генотип. Одразу ж зробимо застереження. Тут головне не форма носа, не колір очей чи волосся. Хоча це теж треба враховувати [Гітлерівський «тваринний расизм» цьому приділяв особливу увагу. Расистів просто дратувало те, що серед українців і росіян дуже багато білявих, круглоголових, довгоногих з блакитними очима, тобто людей з явно арійськими ознаками. Було навіть три варіанти горезвісного плану «Ост», що розрізнялися саме ставленням до різних груп українців].

Народи, як і люди, не падають з неба. Вони також народжуються в конкретну історичну добу і від конкретних батьків у результаті «метисації» (злиття чоловічого і жіночого начал). Тільки на рівні етносів цей процес не до такої міри детермінований і не так чітко проявляється, як у випадку з окремими людьми.

Материнську основу русько-українського суперетносу склали автохтони Наддніпрянщини і Наддністрянщини: поляни, анти, древляни, кривичі, роксолани. Я не буду докладно характеризувати ці народи — їхнє походження, племінні союзи, які вони створювали (скажімо, антський союз чи союз древлян). У цілому це, повторюю, автохтони степової і лісостепової смуги Припонтиди (узбережжя Руського моря) від Дунаю до Азовського моря. Особливо розширювати цей список, як це зроблено у «Повісті врем'яних літ», не слід. «Повість» писалася на зламі XI–XII століть, у добу розквіту Києворуської імперії, і в ній перелічуються, поряд з південно-руськими (відзначеними вище) народами, також мешканці лісів Східної Європи, Півночі, Поволжя (весь, чудь, меря, череміси, мурома, перм, печора, литва, дреговичі, сіверо, мордва та ін.). Ці племена і народи були асимільовані пізніше Руссю-Україною (а деякі не асимільовані й досі). У «Повісті» через кому називаються і народи, що становлять «тіло» Русі-України, і народи, що були колонізовані русько-українським суперетносом. І це спантеличує. На береги Москви-ріки, до угро-фінських племен, наприклад, Русь (слов'яни) прийшла лише в IX столітті. А я веду мову про початок Русі-України (І-IVct.). Варто повторити список: поляни, анти, древляни, кривичі, роксолани. Це народи «сколотсько-сарматського кореня». Сармати, що прийшли в степи України в ІІІ столітті до н. е. і потіснили царських скіфів, освоїли землеробство, а місцевим племенам передали свої мітраїстські вірування. Тривали інтенсивні процеси асиміляції, «розчинення» сарматів у кельтському (сколотському) етнічному «морі» Припонтиди. Давня Дажбогова віра автохтонів підкріплювалася і підсилювалася вірою Сонячного Мітри.

Читач може зауважити, що мати буває одна, а тут ціла низка материнських етносів. Проте нічого алогічного тут немає. В духовно-ментальному, та й фізичному розумінні всі ці племена такі