Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

далі. Потім зненацька спинилися. Низенький індіанець звів очі на вивіску. Вона світилася серед ночі над замерзлими вікнами закусочної. «На всяк смак».

— А ось побачимо, що воно за смак, — пробурмотів низенький індіанець.

— У закусочній білих людей з біса смачні біфштекси, — озвався високий. — Повірте червоному братові.

Індіанці нерішуче стояли перед дверима. Високий обернувся до Йогі.

— Білий ватаг має долари?

— Так, гроші в мене є,— відказав Йогі. Він був готовий до наступного випробування. Повертати назад уже пізно. — Я почастую вас, друзі.

— Білий ватаг — благородна людина, — пробурмотів високий індіанець.

— Білий ватаг — справжній скарб, — докинув низенький.

— Ви б зробили для мене те саме, — заперечив Йогі.

Зрештою, може, воно й правда. І оце він іде на ризик.

Колись у Парижі він теж пішов на ризик. І Стів Броуді пішов на ризик. Або принаймні так казали. Кожного дня по всьому світу люди чимось ризикують. У Китаї — китайці. В Африці — африканці. В Єгипті — єгиптяни. У Польщі — поляки. В Росії — росіяни. В Ірландії — ірландці. У Вірменії…

— Вірмени не ризикують, — тихо пробурмотів високий індіанець.

Він немовби прочитав невисловлений сумнів Йогі. Меткі вони люди, ці червоношкірі.

— Навіть у грі?

— Червоний брат гадає, що так, — відказав індіанець.

Його впевнений тон переконав Йогі. Хто ж вони, ці індіанці? Щось-таки за всім цим ховається…

Вони зайшли до закусочної.

ВІД АВТОРА ДО ЧИТАЧА

Саме на цьому місці, читачу, десь після полудня, до нашого дому завітав м-р Ф. Скотт Фіцджеральд і, пробувши якусь часину, раптом сів у камін і не хотів (чи то не міг, га, читачу?) підвестись, щоб дати вогневі живитися чимось іншим і обігрівати кімнату. Я знаю, читачу, що про такі речі не завжди пишуть у книжках, але вони все одно трапляються, і подумай, що вони важать для таких, як ми з тобою, на літературній ниві. Якщо ти визнаєш, що ця частина повісті не така гарна, як могла б бути, то згадай, читачу: подібні речі трапляються щодня у всьому світі. Чи треба мені додавати, читачу, що я почуваю до м-ра Фіцджеральда найглибшу повагу, і нехай тільки хто його зачепить, то я перший боронитиму його! В тому числі й від тебе, читачу, хоч як мені й прикро казати тобі отаке просто в очі, ризикуючи поламати дружбу, якій належить між нами бути.

P.S. До читача. Коли я переглянув цей розділ, читачу, він видався мені не таким уже й кепським. Може, й тобі він сподобається. Сподіваюся, що так. І якщо він тобі сподобається, читачу, а також і решта книжки, то чом би тобі не розповісти про неї своїм знайомим і не переконати їх купити її й собі, як це зробив ти? Я отримую з кожної проданої книжки лише двадцять центів, і хоч двадцять центів на сьогодні чиста мізерія, та коли продати двісті чи триста тисяч примірників, то набіжить чималенький гріш. І їх таки продадуть стільки, якщо книжка сподобається усім так само, як нам з тобою, читачу.

І ще одне, читачу. Я цілком серйозно казав, що залюбки прочитаю все, що ти напишеш. Це не пусті слова. Принось своє писання до мене, і ми разом простудіюємо його. Коли схочеш, я перепишу для тебе окремі місця. Але я не маю при цьому на думці якихось критичних наскоків. Якщо тобі не сподобається щось у цій книжці, напиши до видавництва «Скрібнерові сини». Тобі її обміняють. Або, коли твоя воля, я обміняю її сам. Ти ж знаєш, якої я про тебе думки, читачу. І ти не сердишся і не нарікаєш на мене за те, щб я сказав про Скотта Фіцджеральда, правда ж? Сподіваюся, що ні. А тепер я сідаю писати дальший розділ. М-р Фіцджеральд уже пішов, а м-р Дос Пассос поїхав до Англії, тож, гадаю, можна з певністю твердити, що розділ буде чудовий. Принаймні такий гарний, який я тільки можу написати. Ми ж із тобою знаємо, яка то може бути добра річ, бо заглядаємо у видавничі анонси, чи не так, читачу?

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

У закусочній. Тепер усі вже в закусочній. Одні одних не бачать. Ті й ті зосереджені на самих собі. Червоношкірі чоловіки зосереджені на червоношкірих чоловіках. Білі чоловіки зосереджені на білих чоловіках чи на білих жінках. Червоношкірих жінок тут немає.Чи вже їх загалом немає, тих індіанок? Що ж таке з ними сталося? Невже в Америці перевелися індіанки?

Раптом двері нечутно розчинились, і до закусочної зайшла індіанка. На ній були лише стоптані мокасини. За плечима висіло немовля. Поряд ступав великий собака.

— Не дивіться! — гукнув комівояжер до жінок біля прилавка.

— Гей! Ану викиньте її звідси! — гарикнув власник закусочної.

Кухар негр із силою виштовхнув індіанку за двері. Всі почули, як вона гепнулася в сніг надворі. Її великий собака сердито загавкав.

— О боже! До чого це могло призвести! — Скріпс О'Нейл витер чоло серветкою.

Індіанці незворушно спостерігали все те. Йогі Джонсон прикипів до місця. Подавальниці позатуляли обличчя серветками й першим-ліпшим, що було напохваті. Місіс Скріпс заслонилась «Американським Меркурієм». Скріпс О'Нейл був такий приголомшений, що мало не зомлів. Коли індіанка зайшла до закусочної, в душі його знялася якась хвиля, якесь невиразне предковічне почуття.

— Цікаво, звідки взялася ця індіанка? — спитав комівояжер.

— Це моя жінка, — відповів низенький індіанець.

— Бога ради, чоловіче добрий! Чи не могли б ви її хоч якось одягти? — видушив із себе Скріпс О'Нейл. У голосі його вчувся жах.

— Вона не любить одежі,— пояснив низенький індіанець. — Вона лісова індіанка.

Йогі Джонсон не слухав їх. Щось у ньому наче скресло. Щось наче прорвалося, коли зайшла та індіанка. Його охопило нове почуття. Почуття, яке він вважав утраченим. Утраченим назавжди. До скону. Без вороття. Тепер він знав, що то була облуда. З ним усе гаразд. А виявилося це зовсім випадково. Чого б він тільки ще не думав, якби до закусочної не зайшла та індіанка! Які чорні думи краяли його душу! Він був уже ладен накласти на себе руки. Вкоротити собі віку. Заподіяти смерть. Тут-таки, у закусочній. Яка б то була фатальна помилка! Тепер він знав. Він марно занапастив би своє життя. Заподіяв би собі смерть. А тепер нехай настає весна. Нехай настає. Тепер уже саме пора. Нехай настає весна. Він готовий до неї.

— Слухайте, — мовив він до тих двох індіанців. — Я хочу розказати вам про один випадок, що стався зі мною в Парижі.

Обидва індіанці присунулися ближче.

— Слово