Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

«Дю Дом» гомоніти про мистецтво, ми подалися кожен до своєї домівки, і я написав наступний розділ. Я хотів би, щоб читач особливо помітив те, як зведено докупи складні життєві шляхи різних персонажів цієї книжки і як це подано в отій пам'ятній сцені в закусочній. Коли я прочитав уголос цей розділ м-рові Дос Пассосові, він вигукнув: «Хемінгуей, ви створили шедевр!»

P.S. До читача. Від цього моменту, читачу, я маю намір надати своїй книжці розмаху та руху, які б засвідчили, що ця книжка — справді визначна книжка. Я знаю, читачу, ти так само, як і я, сподіваєшся, що я таки надам їй цього розмаху та руху, бо подумай тільки, як багато це важитиме для нас обох. М-р Г. Дж. Уеллс, що саме гостює в нашому домі (маємо успіх на літературній ниві, га, читачу?), днями спитав нас, чи не здасться нашому читачеві,— цебто тобі, читачу; ти подумай тільки — сам Г. Дж. Уеллс розмовляє про тебе в нашому домі!.. Так от, Г. Дж. Уеллс спитав нас, чи не здасться нашому читачеві, що в цій повісті забагато автобіографічного. То просимо тебе, читачу: викинь геть із голови таку думку. Ми жили в Петоскі, штат Мічіган, це правда, і цілком природно, що чимало персонажів узято з життя, як ми його тоді бачили. Але то інші люди, що не мають нічого спільного з автором. Автор з'являється в повісті лише в оцих невеличких відступах. Правда й те, що перш ніж узятися до цієї повісті, ми дванадцять років вивчали різні індіанські говірки Півночі, а в музеї у Кросс-Віліджі й досі зберігається наш переклад «Нового заповіту» мовою індіанців оджибвеїв. Але на нашому місці, читачу, ти вчинив би так само, і гадаю, що коли ти поміркуєш, то згодишся з нами щодо цього. А тепер повернімося до нашої розповіді. Хай це буде знак найщирішої прихильності, коли я скажу тобі, читачу, що ти й уявити собі не можеш, який важкий розділ я маю написати ще. Правду кажучи, — а я прагну бути відвертим з тобою, — я навіть не пробуватиму писати його до завтра.

Частина четверта

КІНЕЦЬ ВЕЛИКОГО НАРОДУ. СТАНОВЛЕННЯ І ЗІПСУТТЯ АМЕРИКАНЦІВ

Але, може статися, мені заперечать, що я, знехтувавши власні засади, показав у цій праці чимало вад, і то вкрай ганебних. На це я відповім: по-перше, надто важко простежити низку людських вчинків і уникнути зображення вад. По-друге, вади, що тут трапляються, є скоріше випадковими наслідками тих чи тих людських слабостей або химер, аніж начала, постійно наявні в душі. По-третє, їх ніде не подано як об'єкти сміху, а тільки як об'єкти осуду. По-четверте, під час свого перебування на сцені вони не є головним предметом зображення; і нарешті, вони ні разу не спричиняють сподіваного лиха.

Генрі Філдінг

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Йогі Джонсон простує безлюдною вулицею, обійнявши рукою за плечі низенького індіанця. Високий індіанець ступає Поряд. Морозяна ніч. Зачинені віконниці будинків. Низенький індіанець, що загубив свою штучну руку. Високий індіанець, що також був на війні. Йогі Джонсон — він теж був на війні. Вони троє ідуть усе далі, далі, далі. Куди вони йдуть? Куди вони можуть іти? Що їм залишилося?

Раптом високий індіанець зупинився під ліхтарем, що гойдався на попущеному дроті на розі вулиці, кидаючи на сніг мерехтливе світло.

— Так ми нікуди не зайдемо, — пробурмотів він. — До біса таке ходіння нехай білий ватаг скаже слово. Куди ми йдемо, білий ватаже?

Йогі Джонсон не знав. Було очевидно, що ходінням нічого не зарадиш. Добре йти, коли є куди… А ота «армія Коксі». Товписька людей, що прагнули роботи й сунули до Вашінгтона. Люди йшли і йшли, думав Йогі. Усе вперед та вперед. А куди вела їх та дорога? Нікуди. Хто-хто, а він, Йогі, це добре знав. Нікуди. Так-таки зовсім нікуди.

— Нехай скаже білий ватаг, — не вгавав високий індіанець.

— Не знаю, — мовив Йогі.— Я нічого не знаю.

Невже за це вони воювали? Невже все мало отак скінчитись? Схоже на те… Йогі стоїть під вуличним ліхтарем. Йогі думає і дивується. Поруч — двоє індіанців у грубих куртках. В одного з індіанців звисає порожній рукав. Усі вони стоять і думають.

— То білий ватаг нічого не скаже? — запитав високий індіанець.

Що міг сказати Йогі? Що було казати?

— Нехай скаже червоний брат? — спитав індіанець.

— Кажіть, — мовив Йогі й подивився на сніг під ногами. — Кожен з нас така сама людина, як і інші.

— Білий ватаг був коли-небудь у Брауновій закусочній? — спитав високий індіанець, вдивляючись в обличчя Йогі при світлі дугового ліхтаря.

— Ні.

Йогі аж дух перехопило. Невже це такий кінець? Закусочна… А втім, закусочна нічим не гірша за будь-яке інше місце. І все-таки — закусочна… А втім, чом би й ні? Ці індіанці знають місто. Вони колишні солдати. Обидва відзначилися на війні. Він же сам про це чув. І все-таки — закусочна…

— То нехай білий ватаг іде з червоними братами.

Високий індіанець узяв Йогі під руку. Низенький ступнув уперед.

— До закусочної кроком руш, — спокійно мовив Йогі. Він був білий, але вмів не виходити за межі. Зрештою, може, білій расі й не вічно панувати. Отой мусульманський заколот. Неспокій на Сході. Заворушення на Заході. На Півдні теж зле. Та й на Півночі тепер не краще… Куди це його заведе? До чого все воно йдеться? Чи захоче він зрештою жінки? Чи настане колись весна? І, кінець кінцем, чи варта справа заходу? Цікаво б знати…

Вони троє прямують морозяними вулицями Петоскі. Тепер уже хоч до якоїсь мети. Еп route [45]. Так писав Гюїсманс. Цікаво б прочитати щось по-французькому. Треба буде колись спробувати. У Парижі є вулиця Гюїсманса. Якраз за першим рогом від будинку, де жила Гертруда Стайн. Ото жінка! До чого призведуть її експерименти зі словами? Чи є в них якийсь сенс? Та все те в Парижі. О Париж! Як далеко до нього тепер. Вранішній Париж. Вечірній Париж. Нічний Париж. І знову вранішній. Може, й полудневий Париж. А чом би й ні?.. Йогі Джонсон, широко ступаючи, простує вперед. На душі в нього неспокійно.

Всі троє марширують разом. Руки тих, що мають руки, тримаються одна за одну. Червона раса й біла раса в єдинім ряду. Щось звело їх докупи. Війна? Доля? Випадок? Чи, може, просто ризик?.. Усі ці питання копичились у свідомості Йогі Джонсона. Розум його стомився. Надто багато він думав останнім часом.

Вони простували