Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

і спостерігав, як намисто переходить з рук у руки. Його чорне обличчя лисніло. Раптом, не озвавшись ані словом, він зайшовся нестримним пронизливим сміхом. Темним негритянським сміхом.

Червоний Собака гостро глянув на нього.

— Як на мене, Брюсе, — сердито мовив він, — твої веселощі трохи недоречні.

Брюс замовк і втер обличчя рушником. Тоді вибачливо звів очі.

— Ой, несила мені втриматись, пане-хазяїне Червоний Собака. Як побачу, що містер Прудконогий Скунс показує ті черепашки, сміх так і бере. Продати отакенне місто Нью-Йорк за якісь там черепашки! За черепашки! Дивитись не можу на ті черепашки!

— Брюс у нас дивак, — пояснив Червоний Собака. — Проте бармен він справний і серце має добре.

— Ваша правда, пане-хазяїне Червоний Собака, — мовив бармен, нахилившись уперед. — Серце в мене — ну чисто золоте.

— І все-таки він дивак, — наче перепрошуючи, мовив Червоний Собака. — Наш комітет усе наполягає, щоб я знайшов іншого бармена, але я прихильний до цього чолов'яги, хоч як воно дивно.

— Я чоловік надійний, хазяїне, — сказав Брюс. — От тільки як побачу щось чудне, то не можу втриматись, щоб не засміятися. Та ви ж знаєте, хазяїне, що я не маю на думці нічого лихого.

— Авжеж, Брюсе, — погодився Червоний Собака. — Ти чоловік чесний,

Йогі Джонсон розглянувся по кімнаті. Індіанці вже одійшли від бару, і Прудконогий Скунс показував своє намисто кільком зодягненим у смокінги індіанцям, які щойно з'явилися. Двоє лісових індіанців досі грали в більярд. Вони поскидали куртки, і металеві шарніри на штучних руках низенького індіанця виблискували в світлі ламп, що висіли над більярдним столом. Він саме примірявся вдарити одинадцятий раз підряд.

— З цього малого був би добрячий гравець, якби не ота притичина на війні,— зауважив Червоний Собака. — Хочете оглянути наш клуб?

Він узяв від Брюса чек, підписав його, і Йогі пішов за ним до суміжної кімнати.

— Тут засідає наш комітет, — сказав Червоний Собака.

На стінах кімнати висіли оправлені фотографії з автографами ватага Бендера, Френсіса Паркмена, Д. Г. Лоуренса, ватага Мейєрса, Стюарта Едварда Уайта, Мері Остін, Джіма Торпа, генерала Кастера, Гленна Уорнера, Мейбл Додж і великий, на повний зріст, портрет Генрі Водсворта Лонгфелло, писаний олійними фарбами.

За комітетською кімнатою була роздягальня з невеличким купальним басейном, більше схожим на ванну.

— Все воно, звісно, сміховинно мале, як на клуб, — сказав Червоний Собака. — Та загалом це затишний куточок, куди можна заглянути ввечері, як стане нудно. — Він усміхнувся. — Знаєте, ми називаємо його «Вігвам». Це моя вигадка.

— Гарний клубик, — похвалив Йогі.

— Записуйтесь, якщо хочете, — запропонував Червоний Собака. — Ви якого племені?

— Що ви маєте на увазі?

— Ваш рід. Хто ви — з лисиць чи з оджибвеїв? Чи, може, з племені крі?

— А-а, — мовив Йогі.— Мої батьки приїхали із Швеції.

Червоний Собака пильно глянув на нього. Очі його повужчали.

— Ви не жартуєте?

— Ні. Вони десь звідти — чи то із Швеції, чи то з Норвегії,— відказав Йогі.

— Отож я й подумав, що ви начебто схожий на білого, — сказав Червоний Собака. — Добре, що все вчасно з'ясувалося. А то було б галасу… — Він узявся рукою за голову й міцно стулив губи. — Ану, ти! — Він раптом підступив до Йогі й схопив його за рукав. Йогі відчув, як у живіт йому вперлося дуло пістолета. — Іди-но тихцем у першу кімнату, забирай своє пальто й капелюх і катай звідси, ніби нічого не сталося. Чемненько попрощайся з усіма, хто до тебе заговорить. І ніколи більше сюди не потикайся. Зрозумів, ти, шведе?

— Зрозумів, — відказав Йогі.— Заберіть свою пукавку. Я її не боюся.

— Роби, що тобі кажуть, — звелів Червоний Собака. — Що ж до тих двох більярдистів, які тебе привели, то я їх швидко витурю.

Йогі повернувся в яскраво освітлену кімнату, поглянув на прилавок, із-за якого глипав на нього бармен Брюс, і, взявши свій капелюх та пальто, сказав «добраніч» Прудконогому Скунсові, що поцікавився, чому він так рано йде. Брюс відчинив йому ляду. Коли Йогі ступив на драбину, негр засміявся.

— Я ж таки знав, що й до чого. Від самого початку знав. Де вже там якомусь шведові обдурити старого Брюса!

Йогі озирнувся й побачив в освітленому прямокутнику піднятої ляди вишкірене чорне обличчя негра. Спустившись у стайню, він огледівся. Він був сам. Давня солома на підлозі стайні змерзлася й рипіла під ногами. Де ж це він був? Чи справді в індіанському клубі? Що воно все означає? Чи це вже кінець?

У стелі над ним сяйнула смуга світла. Потім її заступили дві темні тіні, почувся звук стусана, удару, далі — стукіт, то глухий, то лункий, і драбиною з гуркотом скотилися дві людські постаті. А згори линув нестримний чорний негритянський сміх.

Двоє лісових індіанців підвелися з соломи й пошкандибали до дверей. Один з них, менший на зріст, плакав. Йогі вийшов слідом за ними в холодну темряву. Ніч була ясна й морозяна. У небі сяяли зорі.

— Хай йому чорт, тому клубові! — сказав високий індіанець. — Хай йому сто чортів!

Низенький індіанець плакав. При світлі зірок Йогі побачив, що він загубив одну штучну руку.

— Не грати вже мені в більярд! — схлипував низенький індіанець. — Він насварився другою штучною рукою на вікно клубу, звідки пробивалася тоненька смужка світла. — Хай йому стонадцять чортів, тому клятому клубові!

— Не журіться, — сказав Йогі.— Я влаштую вас на помпову фабрику.

— К бісу помпову фабрику! — озвався високий індіанець. — Ми підемо й вступимо до Армії спасіння.

— Не плачте, — сказав Йогі низенькому індіанцеві.— Я куплю вам нову руку.

Та низенький індіанець не переставав плакати. Він сів просто на засніжену дорогу.

— Як мені вже не грати в більярд, то на біса мені все! — бідкався він.

А згори, з вікна клубу, долинав нестримний негритянський сміх.

ВІД АВТОРА ДО ЧИТАЧА

Якщо це матиме якусь історичну вартість, залюбки повідомляю, що попередній розділ я написав за дві години, просто на друкарській машинці, а тоді пішов полуднувати з Джоном Дос Пассосом, якого вважаю дуже сильнцм письменником і до того ж винятково приємною людиною. Як то кажуть у провінції, «хвали мене, як я тебе». За полуденком ми впорали рольмопс, морського язика, тушкованого зайця à la Chez Cocotte [44], яблучне желе і закропили все те, як ми кажемо (га, читачу?), пляшечкою монтраше 1919 року під рибу та пляшечкою оспіс-де-бон 1919 року під зайця. Потім, як пригадую, ми з м-ром Дос Пассосом розпили вдвох пляшечку шамбертену під яблучне желе. Вихиливши ще по дві чарчини старого коньяку та поклавши собі не йти вже до кафе