Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Уже зовсім споночіло, коли вони троє, простуючи обмерзлою дорогою, увійшли в Петоскі. За весь той час ніхто не озвався й словом. Чути було лише хрускіт свіжих крижинок під черевиками. Час від часу Йогі ступав на тоненьку крижану кірочку й провалювався в калюжу. Індіанці якось обминали калюжі.

Вони спустилися з пагорба, поминули фуражну крамницю і перейшли міст через Ведмежу річку, лунко стукаючи підборами по мерзлих мостинах; тоді подибали узвозом, що проходив повз будинок доктора Рамсі та кондитерську «Затишок» і вів до більярдної. Перед більярдною обидва індіанці спинилися.

— Білий ватаг ганяє кулі? — спитав високий індіанець.

— Ні,— відповів Йогі Джонсон. — На війні мені покалічило праву руку.

— Не пощастило білому ватагові,— озвався низенький індіанець. — А може, все-таки спробуємо?

— Йому на Іпрі перебило обидві руки й обидві ноги, — пошепки сказав високий індіанець, обернувшись до Йогі.— Він дуже вразливий.

— Ну гаразд, — погодився Йогі.— Зіграймо одну партію.

Вони ввійшли в теплу, прокурену більярдну. Зайняли вільний стіл і взяли на полиці при стіні два киї. Коли низенький індіанець потягся по кий, Йогі побачив, що обидві руки в нього штучні: зроблені з коричневої шкіри і пристебнуті пряжками біля ліктів.

Вони почали грати на гладенькому зеленому сукні, ясно освітленому електричними лампами. За півтори години Йогі виявив, що винен низенькому індіанцеві чотири долари тридцять центів.

— Добрячий з вас гравець, — мовив він до партнера.

— Не та вже в мене рука, що перед війною, — озвався низенький індіанець.

— Білий ватаг хоче трохи випити? — спитав високий індіанець.

— А де ви добуваєте питво? — поцікавився Йогі.— Мені доводиться ходити аж до Шабойгана.

— Нехай білий ватаг іде з червоними братами, — відказав високий індіанець.

Вони залишили більярдний стіл, поклали киї на полицю при стіні і, заплативши розпорядникові, вийшли в ніч.

Темними вулицями розходилися по домівках чоловіки. На ніч ударив мороз і скував усе довкола. Отже, то був таки не справжній чіанук. Весна ще не настала, і чоловіки, що кинулись були в гульню, протверезіли від холодного повітря й зрозуміли, що той чіанук був чистісінькою оманою. «Ну й перепаде ж завтра десятникові!» — подумав Йогі. А може, все те підстроїли власники помпової фабрики, щоб вигнати десятника з роботи? Часом і таке буває… Скрадаючись у нічній темряві, чоловіки невеличкими гуртами розходилися по домівках.

Обидва індіанці простували разом з Йогі. Вони звернули в бічну вулицю і спинилися перед будинком, що скидався на стайню. Власне, то й була стайня. Індіанці відчинили двері, і Иогі зайшов слідом за ними. Біля стіни стояла драбина, що вела на горище. У стайні було темно, але один з індіанців запалив сірника й показав Йогі ту драбину. Низенький індіанець поліз перший, і металеві шарніри на його штучних руках тоненько порипували. Йогі подався за ним, а другий індіанець ліз позаду, присвічуючи Йогі сірниками. Добравшись до кінця Драбини, низенький індіанець постукав у стелю. У відповідь почувся такий самий стукіт. Низенький індіанець озвався знову, уривчасто стукнувши тричі в стелю над головою. Нагорі підняли ляду, і вони залізли в освітлене приміщення.

В одному кутку кімнати був бар з мідним поруччям та високими плювальницями. За прилавком висіло дзеркало. По всій кімнаті стояли крісельця. Був там і більярдний стіл. На жердинках при стіні були розвішані ілюстровані журнали. На другій стіні, у рамці, прикрашеній американським прапором, красувався портрет Генрі Водсворта Лонгфелло з автографом. Кілька індіанців сиділи в крісельцях і читали. Невеличкий гурт зібрався коло бару.

— Нічогенький клубик, га? — До Йогі підійшов індіанець і потиснув йому руку. — Я майже щодня бачу вас на помповій фабриці.

То був робітник, що працював біля одного з ближчих до Йогі верстатів.

Підійшов ще один індіанець і потиснув руку Йогі. Він теж працював на помповій фабриці.

— Пошилися ми в дурні з тим чіануком, — мовив він.

— Еге ж, — озвався Йогі.— Фальшива тривога.

— Ходімо вип'ємо, — сказав перший індіанець.

— Я не сам, — відповів Йогі. А хто вони, власне, ці індіанці?..

— То беріть і своїх товаришів, — сказав перший індіанець. — Місця вистачить усім.

Йогі Джонсон оглянувся довкола. Двоє індіанців, що привели його сюди, зникли. Де ж вони поділися? Нарешті він побачив їх. Вони стояли коло більярдного столу. Ставний індіанець з гарними манерами, з яким щойно розмовляв Йогі, простежив за його поглядом і розуміюче кивнув головою.

— Це лісові індіанці,— вибачливо пояснив він. — А ми тут здебільшого міські.

— Так, звичайно, — погодився Йогі.

— Той малий дуже відзначився на війні,— зауважив ставний індіанець з гарними манерами. — Та й другий теж, здається, був сержантом.

Індіанець провів Йогі до бару. За прилавком стояв бармен. То був негр.

— По скляночці «Собачої голови»? — спитав індіанець.

— Гаразд, — відказав Йогі.

— Дві «Собачі голови», Брюсе, — звернувся індіанець до бармена.

Бармен пирхнув.

— Чого ти смієшся, Брюсе?

Негр зайшовся тоненьким смішком.

— Я ж так і знав, пане-хазяїне Червоний Собака, — проказав він нарешті.— Ви завжди замовляєте «Собачу голову».

— Він у нас веселун, — мовив індіанець до Йогі.— Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Червоний Собака.

— Моє прізвище Джонсон, — сказав Йогі.— Йогі Джонсон.

— О, ми всі добре знаємо, як вас звуть, містере Джонсон, — усміхнувся Червоний Собака. — Дозвольте познайомити вас із моїми друзями — містером Сидячим Бугаєм, містером Отруєним Бізоном та ватагом Прудконогим Скунсом.

— Ім'я Сидячий Бугай я чув, — озвався Йогі, потискуючи руки новим знайомим.

— Ні, я не з тих Сидячих Бугаїв, — сказав містер Сидячий Бугай.

— Прадід ватага Прудконогого Скунса свого часу продав острів Манхеттен за кілька разків черепашкового намиста, — повідомив Червоний Собака.

— Дуже цікаво, — мовив Йогі.

— Для нашої родини те намисто було неабиякою коштовністю, — сумно посміхнувся Прудконогий Скунс.

— Ватаг Прудконогий Скунс і досі має трохи того намиста. Хочете побачити? — спитав Червоний Собака.

— Ще б пак.

— Та воно звичайнісіньке собі намисто, — знехотя мовив Прудконогий Скунс і, видобувши з кишені разок черепашок, подав Йогі.

Йогі з цікавістю роздивлявся намисто. Подумати тільки, яку роль відіграли ці нанизані на нитку черепашки для сьогоденної Америки!

— Хочете взяти на згадку дві намистини? — спитая Прудконогий Скунс.

— Що ви, як я можу їх у вас забрати! — заперечив Йогі.

— Дарма, вони ж самі собою нічого не варті,— пояснив Прудконогий Скунс, знімаючи з намиста дві черепашки.

— Для родини Прудконогих Скунсів вони дорогі лиш як пам'ятка, — докинув Червоний Собака.

— Не знаю, як вам і дякувати, містере Прудконогий Скунс, — мовив Йогі.

— Пусте, — відказав Прудконогий Скунс. — І ви б зробили Для мене те саме.

— Ви дуже люб'язні.

Бармен Брюс, стоячи за прилавком, нахилився вперед