Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

— Я гадав, що то найкраща пригода, яка сталася зі мною в Парижі,— почав Йогі.— Ви, індіанці, знаєте Париж? От і добре… А насправді то була найчорніша ганьба, що спіткала мене в житті.

Індіанці щось пробурмотіли. Вони знали свій, інший Париж.

— Це сталося першого дня моєї відпустки. Я ішов собі бульваром Малерб. Раптом попереду спинилася машина, і з віконця визирнула чарівна жінка. Вона гукнула до мене, і я підійшов. Вона повезла мене до якогось особняка чи скорше вілли, десь у віддаленій частині Парижа, і там я зазнав великої втіхи. Потім хтось вивів мене через інші двері. На прощання та красуня сказала мені, що я ніколи більше її не побачу, що їй не можна зі мною зустрічатися. Я намагався запримітити номер будинку, але там був цілий квартал таких будинків, і всі вони мали однаковий вигляд.

Відтоді аж до кінця своєї відпустки я прагнув знову побачити ту красуню. Одного разу мені здалося, що я помітив її в театрі. Але то була не вона. Іншим разом мені привиділось, ніби її обличчя майнуло в таксі, і я скочив в інше таксі й погнався слідом. Але те таксі десь зникло. Я був у розпачі. Кінець кінцем, передостаннього вечора моєї відпустки я відчув таку безнадію і тугу, що вдався до послуг одного з тих гідів, які обіцяють показати вам «увесь Париж». Ми вирушили в дорогу й відвідали різні місця.

«І оце все, що ви можете показати?» — спитав я гіда.

«Є ще одне місце, справді цікаве, але це дуже дорого коштує», — відповів він.

Нарешті ми зійшлися на ціні, і він повіз мене. Ми зайшли в старий особняк, схожий на віллу. Треба було стати й дивитися в проріз у стіні. Під стіною стояли люди й дивилися в ті прорізи. Там, біля стіни, можна було побачити офіцерів у мундирах усіх союзних держав, а також чимало вродливих південноамериканців у вечірніх костюмах. Я почав дивитися й собі. Якийсь час нічого не діялось. Потім до кімнати зайшла вродлива жінка з молодим англійським офіцером. Вона зняла з себе довге хутро та капелюшок і кинула їх на стілець. Офіцер розстібав пояс… І тут я впізнав її. Це була та сама красуня, що з нею я зазнав отієї великої втіхи. — Йогі Джонсон подивився на свою порожню тарілку від бобів. — Відтоді,— мовив він, — мені більш ніколи не хотілося жінки. Немає слів, щоб розказати, як я страждав. А таки страждав, друзі, тяжко страждав. Я проклинав війну, проклинав Францію. Проклинав всесвітній занепад моралі. Проклинав сучасну молодь. Я проклинав усіх і все на світі. А тепер я зцілився. Ось вам п'ять доларів, друзі.— Очі його яскріли. — Візьміть собі ще чогось попоїсти. Прогуляйтеся куди-небудь. Сьогодні найщасливіший день у моєму житті.

Він підвівся зі стільчика перед прилавком, поривчасто потиснув руку одному індіанцеві, поплескав по плечу другого, тоді розчинив двері закусочної і широко ступив у ніч.

Індіанці подивилися один на одного.

— Білий ватаг — з біса добрий чоловік, — зауважив високий.

— Як гадаєш, він був на війні? — спитав низенький.

— Хто його знає…— відказав високий.

— Білий ватаг сказав, що купить мені нову руку, — пробурмотів низенький.

— А може, дістанеш і ще дещо, — докинув високий.

— Хто його знає…— мовив низенький.

Вони знову взялися їсти.

А на другому кінці прилавка доходило краю подружнє життя.

Скріпс О'Нейл і його дружина сиділи поряд. Тепер місіс Скріпс знала. Вона не могла втримати його. Всі її намагання були марні. Вона програла. Вона ж бо знала, що їй не виграти в цій грі. І от втратила його. А Менді знову говорила. Говорила й говорила. Весь час говорила. Саме оцей нескінченний потік літературних поголосок і поклав край її, Діаниному, заміжжю. Вона не мала сили втримати Скріпса. Він покидав її. Покидав назавжди…

Діана сидить, убита горем. Скріпс слухає теревені Менді. А Менді говорить. Говорить і говорить. Комівояжер — він тепер уже давній знайомий — сидить і читає свою детройтську «Ньюс»… Ні, їй несила втримати Скріпса. Їй уже не втримати його. Не втримати.

Низенький індіанець підвівся зі стільчика, на якому сидів перед прилавком, і підійшов до вікна. Воно було вкрите грубим шаром паморозі. Індіанець подмухав на замерзлу шибу, витер відтале вічко порожнім рукавом куртки й визирнув у темряву надвір. Та раптом відскочив од вікна й метнувся в ніч. Високий індіанець провів його поглядом, неквапливо доїв свою вечерю, дістав шпичку, застромив її в зуби, і аж тоді й собі подався в ніч слідом за товаришем.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Тепер вони залишилися в закусочній самі. Скріпс, Менді й Діана. Окрім них, там сидів тільки комівояжер. Він був тепер давній знайомий. Але сьогодні його нерви не витримали. Він рвучко згорнув газету й рушив до дверей.

— Бувайте, до завтра, — мовив він і також вийшов у ніч.

Тепер у закусочній лишилося тільки їх троє. Скріпс, Менді й Діана. Тільки їх троє. Менді говорила. Сперлася на прилавок і говорила. Скріпс не зводив з Менді очей. Діана вже й не вдавала, ніби слухає. Вона знала, що всьому кінець. Так, це вже кінець. Але вона зробить ще одну спробу. Ще раз спробує щастя. Може, вона ще втримає його. Може, це все їй тільки здалося. Вона опанувала свій голос і озвалася.

— Скріпсе, любий… — Голос її трохи тремтів. Діана силкувалася опанувати його.

— Чого тобі? — різко спитав Скріпс.

Ось воно! Знову ця страхітлива уривчаста мова…

— Скріпсе, любий, може, ми пішли б уже додому? — Голос не корився Діані.— Ось новий «Меркурій». — Вона поміняла лондонський «Меркурій» на американський, щоб догодити Скріпсові.— Тільки сьогодні принесли. Я так хочу, щоб ми пішли додому, Скріпсе… В цьому номері є одна чудова річ. Ходімо вже, Скріпсе, я ж ніколи ще так тебе не просила. Ходімо додому, Скріпсе! Невже ти не хочеш додому?

Скріпс підвів очі. Діанине серце забилося дужче. Може, він таки піде. Може, вона ще втримає його. Втримає його. Втримає.

— Ходімо вже, Скріпсе, любий, — лагідно мовила Діана. — Тут є чудова стаття Менкена про хіропрактиків.

Скріпс одвів погляд.

— То ходімо, Скріпсе? — благально спитала Діана.

— Ні,— відказав Скріпс. — Начхати мені тепер на того Менкена.

Діана похилила голову.

— О Скріпсе, — мовила вона. — О Скріпсе…

То був кінець. Тепер вона почула відповідь. Вона таки втратила його. Втратила його. Втратила… Оце й по всьому. Назавжди. Без вороття… Вона сиділа й мовчки плакала. А Менді знову говорила.

Раптом Діана випросталась. Вона ще