Андрій Анатолійович Кокотюха - Юрiй Луценко. Польовий командир

наставали часи, коли будь-яке необережно сказане слово, на переконання вчорашнього забіяки Луценка, могло ще більше зашкодити ситуації. «Мені не подобається, що Янукович знову з’явився на телеекранах. Але я змушений поважати думку мільйонів виборців, які дійсно чомусь вважають його своїм лідером. Тим більше на це мусить зважати президент. І змушений домовлятися з ним, якщо того вимагає ситуація. Після підписання меморандуму ні президент, ні прем’єр не вимагали від міністра МВС закрити якісь справи чи знизити темпи розслідувань злочинів, скоєних представниками режиму Кучми. Спроб реставрувати «кучмізм» немає».

Так само очевидно, що розкол «помаранчевих» Луценко сприймає болісно. Проте і це має в його вустах своє пояснення. А говорить він очевидні речі: після перемоги багато хто не хотів, як водиться у таких випадках, чекати і працювати. Вчорашні опозиціонери швиденько кинулися до годівниці, штовхаючи один одного ліктями. Забувши про те, що це вони зробили Ющенка президентом і тепер мусять працювати насамперед на того, кого проголосили своїм лідером. Натомість вони працюють на себе, відстоюючи власні бізнес-інтереси. «Я не беру участі в модних нині розборках між вчорашніми соратниками, – наголошує Юрій. – Надто добре я знаю всі їхні чесноти і недоліки. Проте країна переживає важкі дні, і я не вважаю за потрібне в цей час з’ясовувати, хто і в чому більше винен».

Називаючи Ющенка ідеалістом, який свято вірив у те, що всі «помаранчеві» – не лише одна команда, а й однодумці, які пройдуть випробування революцією і почнуть чесно та віддано служити народові, Луценко тим самим мимоволі демонструє власний політичний ідеалізм. Хоча він не заперечує, що вважає себе романтиком, якого робота в міліції навчила, що добро мусить мати сильні кулаки. Улюбленцем президента він себе так само не вважає: надто часто голова держави критикує очолюване ним відомство за недостатньо ефективну роботу. Одначе сам Луценко визнає своє дещо суб’єктивне ставлення до Ющенка. І готовий пробачити йому деякі кроки з огляду на те, що загалом він справді є і залишається єдиною надією для оновлення України і становлення її на шлях демократичного розвитку.

«Під час першої річниці Майдану, – говорить Луценко, – я хотів би почути від різних «помаранчевих» команд таке: «Шановні друзі! Революція дала нам можливість багато чого поміняти. Цією можливістю ми скористалися вкрай слабо. Та нам є чим пишатися. Ті, хто плаче про зраду ідеалів Майдану, хай на секунду уявить, що перед нами стоїть уряд Януковича в усій його красі, а на Банковій сидить Кучма. Нам не вдалося зробити те, що ми обіцяли. Ми не виконали обіцяного навіть наполовину. Ідеали демократії ще треба стверджувати і захищати».

Навряд чи в жовтні 2005 року, коли Луценко моделював таку ситуацію, він міг уявити собі, що слова його виправдаються настільки буквально. Вже через рік державою керував уряд Януковича, і як член цього уряду Юрій Віталійович допрацьовував останні тижні.

Партія регіонів перемогла на парламентських виборах 2006 року лише формально. Сумарну більшість голосів отримали все ж такі дві «помаранчеві» команди – «Наша Україна» і Блок Юлії Тимошенко. Вони бурхливо святкували перемогу, хоча ображені «регіонали» всюди кричали, що лідери перегонів – вони. Не виникало сумнівів у тому, що до парламентської коаліції разом із «помаранчевими» увійдуть соціалісти, які теж вважалися частиною населення «нашими».

Проте формування парламентської більшості затягнулося через недомовленість стосовно кандидатури прем’єра. Було очевидним, що Юлія Тимошенко хоче повернутися на цю посаду. Не менш очевидним було і те, що Віктор Ющенко та «нашоукраїнці» не хотіли її там бачити. Обидва фаворити демократично налаштованих виборців забули про амбіції Мороза – він претендував на посаду спікера Верховної Ради. Компромісу досягнути не вдавалося, цим повною мірою скористалися «регіонали», і зрештою лідер соціалістів Олександр Мороз, виторгувавши собі під час переговорів гарантоване крісло спікера, пішов на злуку з Партією регіонів.

Цей крок однозначно розцінили як зрадницький. Почалися неофіційні розмови про сотні мільйонів, отриманих соціалістами за співпрацю. Хоч би як там було, «біло-блакитні», «рожеві» і «червоні» (комуністи. – Авт.) таки утворили парламентську коаліцію і тепер мали повне право висувати свої вимоги.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Я призупинив членство в Соцпартії і відтоді лише один раз брав участь у партійному зібранні – тому, де йшлося про ціну спікерства Мороза. Я взяв слово, виступив і сказав: «Соцпартія завжди була потрібна суспільству як антиолігархічна сила. Через те в парламенті вона завжди була в найважчих ситуаціях. Я прекрасно розумію, що крило Вінського тягнуло партію «під ноги» БЮТ, а крило Рудьковського, в свою чергу, тягнуло її під Партію регіонів. Мороз – професіонал, багато зробив для демократії і має повне право бути спікером. Але якщо ціна цього – повернення до влади Партії регіонів, це неприйнятно для суспільства. Якщо так відбудеться, Олександре Олександровичу, то всі ваші добрі діла будуть забуті. З усіх апостолів ім’я лише одного пам’ятають найбільше». Всі прекрасно розуміли, про кого йдеться. Та партія тоді прийняла рішення підтримати кандидатуру Мороза на спікера і поставила на цьому крапку. Подальша зрада була поза публічним обговоренням. Коли вона стала очевидною, я, не вагаючись, заявив про свій вихід із Соцпартії, порвавши з нею остаточно. Фраза звучала так: «Я вступав у партію демократичного соціалізму, але аж ніяк не олігархічного сицилізму». Не відмовляюся від жодної дії та жодного слова за п’ятнадцять років роботи в СПУ, проте аж ніяк не можу продовжити діяльність в ній. Так само зробили сотні активістів вищої і середньої ланки СПУ. Вони приходили на наші мітинги з червоними прапорами, на яких було написано: «Юра, ми з тобою!», спеціально маючи при собі квитки Соцпартії, аби не подумали, що це якісь ряджені. Посланці Мороза потім чи не найактивніше стукали до прокурора Медведика, аби той заборонив мої поїздки по регіонах.

3 серпня 2006 року Президент України Віктор Ющенко назвав Віктора Януковича прем’єр-міністром України.

Юрій Луценко, чия посада лишалася для уряду реваншистів найбільш привабливою, не раз і не два заявляв про свій намір працювати на своєму місці тільки з «помаранчевою» командою. Після призначення Януковича головою уряду він залишився в ньому.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Так, я тоді втратив у рейтингах, це безумовно. Але я про рейтинги не думав. Все ж таки працювати треба було, якісь рішення приймати треба. Я дійсно категорично не хотів працювати з урядом Януковича. А далі відбувалися такі речі. Президент, який кивав, коли я говорив про своє негайне звільнення, і ніколи не суперечив у цих заявах, раптом почав відігрувати назад і казати: «У мене нема кандидата на