Андрій Анатолійович Кокотюха - Юрiй Луценко. Польовий командир

Юрій Луценко (з диктофона):

– Мене зараз дуже сильно критикують за те, що я мінімізовував УБОЗ. Насправді на сьогодні він втратив таке особливе значення. Я його поставив у загальний стрій кримінальної міліції. До речі, це було правильно. Я вважав, що в нас є новий опонент – це структури, які, ховаючись за приватним статусом охоронних агенцій, виконують ті ж самі функції, що й колишні бриті молодчики. Тільки єдина проблема, що в ці структури стягуються після пенсії найдосвідченіші професіонали силових структур. Вони мають колосальні знання, зв’язки, інформацію, вони тільки розквітли для служби, а закон дозволяє їм піти на пенсію. І вони потрапляють ясно що не на пенсію, хто буде сидіти вдома в такому віці, після сорока років… Саме вони тепер являють найбільшу загрозу для нас. У поєднанні з фаховими юристами вчорашні міліціонери займаються рейдерством, тобто – захопленням підприємств, часто – під загрозою фізичного насильства. Діють без стрілянини, але результат той самий. Треба робити просту річ: Росія прийняла простий закон, згідно з яким суперечливі бізнесові питання розв’язує тільки Господарський суд, а не будь-який суд по всій країні. У нас же, коли були проблеми навколо Нікопольського феросплавного заводу, голова Фонду держмайна Валентина Семенюк отримала біля трьох десятків рішень судів, які суперечили один одному. А контролюють і забезпечують прийняття таких рішень наймані банди фактично легалізованих охоронних структур, де працюють учорашні міліціонери. Таких структур я в спадок отримав дві тисячі і скоротив лише на третину. Ліквідуємо фірму «А» – на її місці з тими самим людьми виринає фірма «Б» і так далі. Це найбільша на сьогодні проблема в країні. Коли в МВС зрозуміли, що моє припущення виявилося правильним, почали організовувати спеціальний департамент розвідки і аналітики, який мав би все це узагальнювати. Мені здається, що, слава Богу, зараз, після моєї відставки, цей відділ зберігається в структурі, його розвивають, розуміючи, що просто так працювати по старинці неможливо. Криміналітет швидко рухається в пошуках напівлегальних форм своєї активності. І треба давати йому адекватну відповідь.

Починань було багато. Але, як показав час, більшість планів усе ж таки не вдалося реалізувати до кінця. Причина, на мою думку, в тому, що, титанічними зусиллями вивівши міліцію за сферу впливу політичних сил, міністр залишився політичною фігурою, яка виявилася незручною як для противників, так і для деяких учорашніх соратників.

«Я сказав Януковичу: “Смотрящих не буде!”»

6 вересня 2005 року держсекретар Олександр Зінченко скликає прес-конференцію, де пояснює журналістам причину своєї добровільної відставки. За його словами, країною фактично керує не голова держави, а його кум, олігарх Петро Порошенко. Він і Олександр Третьяков використовують владу в своїх цілях. Зінченко прямо звинувачує їх у корупції. Прокуратура відреагувала швидко – перевірка показала, що Порошенко, Третьяков і Мартиненко, що примкнув до них, звинувачені в корупції безпідставно. Народ, попри це, вірить Зінченку.

Дуже швидко, з невеликим розривом у часі, подає у відставку віце-прем’єр із гуманітарних питань Микола Томенко. Ставлення до нього вкрай неоднозначне, особливо – після скандалу довкола лобіювання ним гурту «Ґринджоли» як офіційних представників України на конкурсі «Євробачення» і намірів заборонити рекламу алкоголю по телебаченню. Але йому так само вірять: Томенко і Зінченко сприймаються як реальні герої Майдану, причому Томенка називають і ді-джеєм революції, і одним із її польових командирів. Та головне – в них немає великого бізнесу. Бізнесменів українці не люблять, і Порошенко, хай він хоч буде кілька разів «помаранчевий», у народі не популярний.

Аби зберегти єдність «помаранчевої» команди хоча б до парламентських виборів, які ось-ось стартують, президент, за притаманною йому звичкою, пропонує голові уряду Юлії Тимошенко, яка є водночас і його головним союзником, і основним опонентом, компроміс. Із посад усуваються Порошенко, Третьяков і голова митної служби Скомаровський – саме його прем’єр вважає напряму причетним до організації контрабандних шляхів через кордон. Натомість Тимошенко погоджується на звільнення свого соратника Олександра Турчинова з посади голови СБУ і ще на декілька кадрових перестановок.

Потім Ющенко розширив умови «мирного договору»: на березневі парламентські вибори Тимошенко має йти одним блоком із «Нашою Україною», в списках якої БЮТ виділяється лише третина місць. При цьому список слід узгоджувати з Ющенком. Це треба проголосити на прес-конференції, заодно зробивши заяву про брехливість та авантюризм Томенка і Зінченка. Тимошенко на це не йде, в результаті глава держави звільняє її разом з усім урядом.

За твердженням екс-прем’єра, ніхто в уряді щодо відставки в принципі не заперечував. І це була перша відставка Юрія Луценка з посади міністра внутрішніх справ. Хоча дуже скоро, після призначення головою уряду «нашоукраїнця» Юрія Єханурова, він знову повертається в міністерське крісло – на своїх місцях залишаються майже всі члени попередньої «помаранчевої» команди. Це трохи згодом дало Луценкові підстави наголошувати: «Я розумію, що на цій посаді я недовго. Але я піду не так скоро, як комусь хотілося б».

Починаючи з осені 2005 року журналісти відзначають: польовий командир усе менше стає схожим на самого себе. Здавалося, не так давно він був відомим забіякою та дотепником, тепер же навіть у жартах чується втома, а сам він став говорити дедалі виваженіше та обережніше. Прихильників дій головного міліціонера відверто дивує, чому безкомпромісний борець із корупцією нічого не робить для розслідування звинувачень у корупційності людей із найближчого оточення президента, яких ще називають «любими друзями».[35]

«Я не ідеалізую президента, – говорить він в інтерв’ю кореспондентові «Дзеркала тижня». – В мене і далі є запитання до нього. Але і в нього є так само ряд запитань до мене. Щойно цей рівень досягне критичної позначки і мені запропонують піти у відставку, я зроблю це. Вона не буде супроводжуватися винесенням портфелів із компроматом та історичними прес-конференціями». Говорячи це, він прямо натякає на резонансні «пресухи» Зінченка, Томенка і Тимошенко.

Між тим питання, на яке журналісти хотіли дістати відповідь, було для Юрія одним із найболючіших. Ішлося не лише про розкол «помаранчевих», який, ніде правди діти, все ж таки передбачався. Проблема лежала зовсім в іншій площині: в публічну політику знову повернувся переможений Віктор Янукович, і заполітизоване після чергового гучного скандалу суспільство відчувало – він і всі, хто за ним стоїть та з чиїх слів говорить, буде вимагати реваншу. Першим кроком до якого вважався меморандум про співпрацю, підписаний між учорашніми лютими ворогами – лідером Партії регіонів і Президентом України. 2004 року Луценко вважав навіть саму ідею такої домовленості неможливою.

Очевидно, він мав із цього приводу свою думку. Та за вікном