Ден Браун - Цифрова Фортеця

Маєш сумніви стосовно вченого ступеня Джабби в галузі антивірусного програмування? Це тобі так жіноча інтуїція підказує?

Мідж саркастично поглянула на нього, і Брінкергоф підняв догори руки — мовляв, здаюся!

— Гаразд, гаразд, забираю свої слова назад. — Йому не треба було нагадувати про лячну Міджину здатність передчувати лихо.

— Мідж, — благально мовив він. — Знаю, ти терпіти не можеш Стретмора, але ж...

— Це не має до Стретмора жодного стосунку! — Мідж було вже не зупинити. — Перше, що нам треба знайти, — підтвердження, що Стретмор обійшов фільтри. А потім ми зателефонуємо директору.

— Прекрасно, — досадливо простогнав Брінкергоф. — Я зателефоную Стретмору і скажу, щоб він прислав нам письмове підтвердження з його підписом.

— Ні, — відповіла Мідж, ігноруючи його сарказм. — Стретмор уже одного разу нам сьогодні збрехав. — Вона запитально поглянула на нього. — Маєш ключі до кабінету Фонтейна?

— Звісно, я ж його персональний помічник.

— Вони мені потрібні.

Брінкергоф витріщився на неї, не вірячи в те, що почув.

— Мідж, я ні за що у світі не пущу тебе до кабінету Фонтейна.

— Доведеться! — настійливо відказала вона, а потім відвернулася й почала друкувати на клавіатурі «Великого брата». — Я надсилаю запит стосовно списку файлів, що стоять у черзі на розшифрування в «Транскоді». Якщо Стретмор обійшов фільтри вручну, то це буде в роздруківці.

— А який стосунок це має до кабінету Фонтейна?

Мідж крутнулася й люто поглянула на нього в упор.

— Цей список роздруковується тільки на кабінет Фонтейна. І ти це прекрасно знаєш!

— Це тому, що ця інформація — секретна, Мідж!

— Маємо критичну ситуацію. Тому мені потрібно глянути на той список.

Брінкергоф заспокійливо поклав руки їй на плечі.

— Мідж, благаю, вгамуйся. Ти ж знаєш, що я не можу...

Вона роздратовано пирхнула й різко відвернулася до клавіатури.

— Я зараз роздрукую список. А потім піду, візьму його й винесу. Дай сюди ключі!

— Мідж...

Вона закінчила друкувати і знов крутнулася до нього.

— Чеде, список роздрукується за тридцять секунд. І давай домовимося: ти даєш мені ключ. Якщо Стретмор обійшов фільтри, ми викличемо службу безпеки. Якщо ж я помиляюся, то я піду, а ти зможеш обмазувати мармеладом свою Кармен й облизувати її. — Вона злобно зиркнула на нього і простягнула руку.

— Я чекаю.

Брінкергоф простогнав, страшенно жалкуючи, що покликав її перевірити звіт шифровідділу. Він зупинив погляд на її простягнутій руці.

— Ідеться про секретну інформацію в особистому кабінеті директора. Уявляєш, що станеться, якщо нас спіймають?

— Директор — у Південній Америці.

— Перепрошую. Не можу — і все. — Брінкергоф склав на грудях руки й вийшов.

Мідж уставилася йому вслід, пропікаючи поглядом спину.

— Та ні, Чеде, зможеш, — прошепотіла вона, а потім повернулася до «Великого брата» й заходилася виводити на екран відеоархіви.

«Мідж невдовзі вгамується», — заспокоював себе Брінкергоф, сідаючи за свій робочий стіл, щоб переглянути решту звітів. Не буде ж він віддавати Мідж директорські ключі щоразу, коли в неї їхатиме стріха?

Він саме почав перевіряти звіт про випадки збоїв у забезпеченні секретності зв’язку, як його думки перервали якісь голоси, що чулися із сусідньої кімнати. Відклавши папери, Брінкергоф пішов до дверей.

У головному офісі було темно — лише з напіввідчинених дверей кабінету Мідж падав стовп сіруватого світла. Він прислухався. Голоси не припинялися. Вони звучали збуджено й емоційно.

— Мідж?

Йому ніхто не відповів.

Брінкергоф пройшов крізь темряву до Міджиного робочого місця. Голоси здалися йому трохи знайомими. Він поштовхом розчинив двері. У кімнаті нікого не було. Не було й Мідж. А звук голосів долинав згори. Брінкергоф поглянув на відеомонітори — і йому відразу ж стало зле. На кожному з дванадцяти екранів програвався один і той самий сюжет — то було щось схоже на погано режисований балет. Вхопившись за спинку крісла Мідж, він із жахом витріщився на екрани.

— Чеде? — почувся голос ззаду.

Він перелякано крутнувся і примружився в темряву. То була Мідж. Вона стояла на протилежному боці приймальні перед дверима директорського кабінету. Простягнувши руку долонею догори, вона сказала:

— Ключі, Чеде.

У Брінкергофа спалахнули щоки. Він обернувся й поглянув на монітори. Йому хотілося викинути зі свідомості сцени, що демонструвалися на моніторах угорі, та не зміг. Він був скрізь, у кожному екрані — стогнав від задоволення й жадібно пестив вимазані медом маленькі груди Кармен Ґуерти.

РОЗДІЛ 66

Бекер, прямуючи до туалету, перетнув вестибюль, але виявив, що двері з позначкою «CABALLEROS» заблоковані переносним помаранчевим стовпчиком та прибиральницьким возиком із мийними засобами та швабрами. Він зиркнув на другі двері — з написом «DAMAS». Швидко підійшовши до них, Девід постукав.

— Hola? Агов? — вигукнув він, трохи прочинивши двері. — Con permiso?

Тиша.

І Бекер увійшов до дамського туалету.

То була типово іспанське туалетне приміщення — правильний квадрат, білі кахлі, а угорі — одна лампочка. Як і зазвичай, там була одна кабінка та один пісуар. Те, що жінки навряд чи користувалися пісуаром, не мало значення. Встановлюючи їх, підрядник просто економив кошти на спорудженні ще однієї кабінки.

Бекер з огидою оглянув туалет. Бридота. Раковина була забита, і в ній стояла каламутна коричнева вода. Скрізь валялися брудні паперові серветки. Підлога була мокра. Старий пристрій для сушіння рук, що висів на стіні, був заквацьований зеленуватими відбитками пальців.

Бекер підступив до дзеркала й зітхнув. Очі, що зазвичай дивилися на нього з дзеркала з пронизливою ясністю, цієї ночі вже не були такими ясними. «Скільки ж я тут вже провештався?» — подумав він. І не зміг підрахувати. За чисто викладацькою звичкою він поправив віндзорський вузол на своїй краватці. А потім обернувся до пісуару, облаштованого позаду нього.

Стоячи там, він подумав: «А чи повернулася вже додому Сюзанна? Куди ж вона могла подітися? Без мене. Може, до готелю “Кам’яна садиба”?»

— Гей! — гукнув позаду нього сердитий жіночий голос.

Бекер аж підскочив.

— Я... я... — почав він, заїкаючись і швидко застібаючи ширінку. — Е-е-е, перепрошую, будь ласка, я...

Бекер обернувся й поглянув на дівчину, яка щойно увійшла. То була якась молода естетка з бездоганно укладеною зачіскою, що начебто зійшла зі сторінок журналу для дівчаток-підлітків. На ній були консервативні картаті брюки та біла блузка-безрукавка. У руці вона тримала червону торбинку «Ел. Ел. Бін».

— Перепрошую, — забелькотів Бекер, застібаючи