Стівен Кінг - Країна розваг

не за правильне харчування переживаю. Якщо стане погано, його знудить, а для дітей з Майковою хворобою блювати небезпечно. Вони…

Я поцілував її. Легенько торкнувся губами губ. Відчуття було таке, наче ковтнув краплинку чогось неймовірно солодкого.

— Цить, — сказав я. — Хіба схоже, що йому погано?

Очі у неї стали дуже великими. Якусь мить я був певен, що вона дасть мені ляпас, розвернеться й піде геть. День буде зруйновано, і винен у цьому буду лише дурнуватий я, чорт забирай. Однак вона всміхнулася, подивилася на мене так, наче подумки щось зважувала, і від цього погляду в мене трохи замлоїло в шлунку.

— Б’юся об заклад, якби тобі дати найменшу нагоду, ти б і краще зміг.

Не встиг я навіть подумати, що відповісти, як вона вже поспішила слідом за сином. Але якби вона й залишилася, це б погоди не зробило, бо я був цілковито ошелешений.

* * *

Енні, Майк і Майло помістилися в одному вагончику атракціону «Гондола», що літав над усім парком по діагоналі. Ми з Фредом Діном їхали під ними на електрокарі. Ззаду лежав Майків візок.

— Малий, по-моєму, класний, — прокоментував Фред Дін.

— Так і є. Але такого грандіозного прийому я, чесно кажучи, не сподівався.

— Це не лише для нього, а й для тебе. Ти, Деве, навіть не уявляєш, як багато зробив для цього парку. Коли я сказав містеру Істербруку, що хочу влаштувати щось надзвичайне, він дав зелене світло.

— Ви дзвонили йому?

— Аякже.

— А той фокус із трояндами… як ви його провернули?

Фред обтрусив манжети й прибрав скромного вигляду.

— Фокусник ніколи не розкриває своїх секретів. Хіба ти не знав?

— А коли ви працювали з братами Бліц, у вас було своє шоу з кроликом і картами?

— Ні, сер, не було. У Бліців я тільки посадником був і народ зазивав. А ще, хоч чинних водійських прав у мене й не було, кілька разів сидів за кермом пікапа, коли нам треба було серед ночі виїхати з одного лохівського ранчо чи з іншого.

— То де ви навчилися фокусів?

Фред витяг з-за мого вуха срібний долар і кинув мені на коліна.

— Тут і там, тарам-парам. Нумо, Джонсі, додай газу. Вони нас випереджають.

* * *

Зі станції «Скайтоп», де закінчувався шлях гондоли, ми пішли на карусель. Там уже чекав Лейн Гарді. Він уже скинув кашкет машиніста і надів звичний котелок. З паркових гучномовців усе ще горлав рок-н-рол, але під широким, розложистим тентом каруселі (кружляки Дженні, як її називали говіркою) грали на катеринці «Велосипед, призначений для двох». Хоч і в записі, та звучало це мило і старомодно.

Перш ніж Майк встиг вилізти на карусель, Фред опустився на коліно і серйозно подивився на нього.

— На дженні не можна кататися без джойлендівського головного убору, — сказав він. — Ми називаємо їх собакепками. У тебе така є?

— Ні, — відповів Майк. Він досі не кашляв, але під очима вже проступали темні кола. Там, де щоки не почервоніли від збудження, шкіра була бліда. — Я не знав, що треба…

Фред зняв із себе циліндр, зазирнув усередину і продемонстрував усім нам. Циліндр був порожній, як і належить циліндру будь-якого фокусника, коли його показують глядачам. Вдруге зазирнувши, Фред просяяв. «Ах!» Витяг новісіньку кепку з емблемою «Джойленду» і натягнув на голову Майку.

— Чудово! На якій тварині ти хочеш покататися? На конячці? На єдинорогу? На русалоньці Марві? На леві Лео?

— Так, на леві, будь ласка! — вигукнув Майк. — Мам, а ти їдь біля мене на тигрі!

— Авжеж. Усе життя мріяла покататися на тигрі.

— Гей, чемпіоне, — сказав Лейн, — я тебе підсаджу.

Поки він допомагав Майку вибратися на карусель, Енні стишеним голосом заговорила до Фреда.

— Більше не треба. Усе просто чудово, він цього дня ніколи не забуде, але…

— Він знесилений, — кивнув Фред. — Я розумію.

Енні вилізла на вишкіреного тигра з зеленими очима біля Майкового лева. Майло сів між ними, усміхаючись по-собачому. Коли карусель почала рухатися, «Велосипед, призначений для двох» змінила мелодія «Реґу Дванадцятої вулиці»[51]. Фред поклав руку мені на плече.

— Зустрінемося біля колеса — хай це буде його останній атракціон, — але тобі спочатку треба зайти в костюмерну. Тільки давай бігом.

Я хотів був спитати, у чому річ, але одразу ж зрозумів. І пішов до заднього двору. Точніше, не пішов, а побіг.

* * *

Той ранок вівторка у жовтні тисяча дев’ятсот сімдесят третього став останнім, коли я вдягнув шкуру. Я вбрався у костюмерній і через Нижній Джойленд дістався середини парку, витискаючи з електрокара всю можливу швидкість. Голова Гові теліпалась у мене на плечі. На поверхню я вискочив за будкою Мадам Фортуни, і якраз вчасно. Головною алеєю йшли Енні, Лейн і Майк. Лейн штовхав поперед себе Майків візок. Ніхто з них не помітив, що я визираю з-за будки, всі троє, позадиравши голови, дивилися на «Колесо Кароліни». Втім, мене помітив Фред. Я підняв лапу. Він кивнув. Потім розвернувся і собі підняв лапу — до того, хто спостерігав за нами з маленької звукової кабіни над службою допомоги відвідувачам. І через кілька секунд з усіх гучномовців полинула музика Гові. Першим був Елвіс із піснею «Пес».

Я вискочив з укриття і пішов танцювати танець Гові — такий собі прибацаний степ у м’якому взутті. Майк широко розтулив рота. Енні взялася обома руками за голову, наче її зненацька охопив скажений біль, а потім розсміялася. Здається, після того я розійшовся не на жарт і показав чи не найкращий свій номер. Я стрибав і скакав навколо Майкового візка, не помічаючи, що Майло робить усе те саме, тільки в інший бік. «Пес» закінчився, і почалася ролінґстоунівська версія «Вигулу пса»[52]. На щастя, пісенька була доволі коротка, інакше настав би мені гаплик — я й не здогадувався, що зовсім втратив форму.

Закінчив танець я тим, що широко розкинув руки й прокричав: «Майк! Майк! Майк!» Уперше за всю історію Гові заговорив, і єдине, що я можу сказати на своє виправдання, — прозвучало це більше як гавкіт.

Майк підвівся з візка, розкрив обійми й поточився вперед. Він знав, що я підхоплю його, і я підхопив. Вдвічі менші за нього дітки обіймали Гові впродовж цілого літа, але ще жодні обійми не