Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

ні трохи не злякався, ні навіть не збентежився від присутності стількох громадян. Він не тільки не відмовився від своїх грабіжницьких зазіхань, а й удався до обурливих розпатякувань. Коли ці спокійно виклали справу і намагалися ввічливістю втихомирити його буйну вдачу, він раптом, врочисто присягаючись своїм здоров'ям і життям дорогих йому осіб, нахабно заявляє, що він свище на присутність стількох посередників, одним словом, скаже своїм рабам витягнути сусіда з його хати і прогнати світ за очі. Ці слова вкрай обурили присутніх на суді. Тоді один з трьох братів, не вагаючись, сміливо відповів, що даремно він, покладаючись на своє багатство, погрожує їм з такою самовпевненою пихою, бо безстороннє правосуддя захищає й бідняків від свавілля багатіїв. Оливою — для полум'я, сіркою — для вогню, бичем — для рук Фурій[252], — ось чим були ці слова для лютості цього чоловіка. Не тямлячи себе, він закричав, що звелить усіх вивішати разом з їхніми законами, і наказав спустити з Прив'язі диких, велетенських дворових вівчарок, звиклих кормитися стервом, що його викидали на поля, та й вряди-годи нападали навіть на перехожих людей, наказав нацькувати їх на присутніх. Як тільки пастухи звичними вигуками нацькували собак, вони, оскаженілі, з піною на мордах, із оглушливою гавкотнявою накидаються на людей, і, допавшись до них, кусають, рвуть на клапті, не щадять навіть тих, хто пустився був навтьоки, ще й навпаки — з більшою люттю переслідують їх.

37. Тоді-то у самій гущі переляканого натовпу наймолодший із трьох братів, спіткнувшись об камінь і скалічивши собі пальці ноги, упав на землю і став жахливою здобиччю знавіснілих вівчарок. Вони прожогом напали на поваленого бідолашного юнака й заходились терзати його на кусці. Коли його передсмертні зойки почули інші брати, в розпачі побігли йому на допомогу і, окутавши ліву-руку полами плаща, намагались камінням відігнати собак і відбити в них брата. Але, на жаль, вони не зуміли ні приборкати лютості собак, ні їх прогнати. Нещасний. юнак загинув на місці, пошматований, встигнувши наостанці крикнути, щоб брати відомстили багатому негідникові за його смерть. Тоді брати, що залишилися серед живих, не стільки (клянуся Геркулесом!) через втрату надії на власне спасіння, скільки через те, що нехтували ним, відважно кидаються на багатія і, роз'ярілі, засипають його градом каміння. А цей кровопивця, який вже й до цього скоїв чимало таких злодіянь, метнув списом і, поціливши одного з братів у груди, прохромив його наскрізь. Але юнак, хоч і вбитий і вже зовсім бездиханний, не впав долу, бо спис, який прошив його наскрізь і майже весь вийшов із спини, силою удару врізався в землю і, хитаючись, підпер пробите тіло, так що воно повисло в повітрі. Один кремезний раб, здоровань із здорованів, поспішив на допомогу вбивці і з розмаху метнув каменем, цілячись у праву руку третього юнака. Але він промахнувся, і камінь, на превелике диво, зачепивши кінчики пальців, впав, не завдавши йому ніякої шкоди.

38. Цей щасливий, випадок вселив спритному юнакові надію на помсту. Вдаючи, що в нього рука поранена, він звертається до жорстокого багатія з такими словами — «Радій загибелі всієї нашої родини, насити свою безмежну кровожерність кров'ю трьох братів, тріумфуй, умертвивши стількох співгромадян, але знай: хоч як би ти не поширював свої володіння за рахунок бідних, все одно завжди будеш мати якогось сусіда. На жаль, моя правиця, яка несхибно б зняла голову з твоїх плечей, тепер пошкоджена несправедливою долею.

Осатанілий розбійник, зовсім виведений з рівноваги цими словами, схопив свій меч і навально рушив на юнака, щоб його порішити. Але натрапив не на слабішого від себе противника, тому що юнак, несподівано і всупереч очікуванню, виявив сильний опір і, міцно стиснувши праву руку багатія, вихопив у нього меч і кількома меткими ударами вигнав з тіла мерзенну душу. Сам, щоб не потрапити в руки слуг, які вже його наздоганяли, перерізав собі горло вістрям, залитим ще й ворожою кров'ю.

Про такі лиха було повідомлено сердешному батькові. Старець, приголомшений стількома нещастями, не зміг проказати ані слова, ані навіть стиха сплакнути. Він схопив ніж, яким щойно ділив між співтрапезників сир та інші наїдки, і за прикладом свого бідолашного сина кількома ударами перерізав собі горло. Впавши долілиць на стіл, він змив криваві плями струменем свіжої крові.

39. Так протягом короткого часу загинула вся родина. Городник глибоко переживав це нещастя, та ще важче зітхав з приводу своєї невдачі. Заплатив за сніданок рясними сльозами і, частенько ляскаючи порожніми долонями, сідає на мене верхи і вертається додому тією ж самою дорогою, якою прибув. Проте і повернення не було без пригод. Бо якийсь зустрічний здоровань, судячи з одягу і вигляду, воїн римського легіону, запитав городника пихатим і грубим тоном, куди він веде осла без будь-якої поклажі. А мій хазяїн, заглиблений у сумні думи й не розуміючи латинської мови, минув його без відповіді. Воїн, розгніваний мовчанням, бо визнав це за власну образу, не міг стриматися від властивого воїнам нахабства, лупонув городника по голові палицею з виноградної лози[253] і зіштовхнув з моєї спини. Городник покірливо пояснює, що, не знаючи латинської мови, не може зрозуміти, про що йдеться. Тоді воїн перейшов на грецьку мову й запитав: — Куди ведеш цього осла? — Городник відповів, що йде до сусіднього міста. — А мені, — каже той, — осел конче потрібен. Треба, щоб він разом з іншими в'ючними тваринами, перевіз із недалекої твердині клунки нашого командира. — І, не чекаючи дозволу, хапає за вуздечку, за яку мене водили, і тягне за собою. Городник, витерши кров, яка текла з рани, нанесеної ударом палиці по голові, почав благати воїна, щоб той людяніше й ласкавіше поставився до нього, колишнього солдата. Просив його, бажав, щоб сповнилися всі його надії. — Зрештою, — сказав він, — цей осел дуже лінивий і впертий, схильний до падучої хвороби, насилу може доставити з близького городця кілька оберемків городини, причому так слабне, що ледве дух переводить, тож не може бути й мови, щоб він міг носити на собі більші вантажі.

40. Нарешті городник побачив, що ніякими вмовляннями воїна не можна розчулити, мало того, той стає чимраз лютішим і навіть повернув палицю, щоб грубшим її кінцем розтрощити йому голову. Тоді вдається до крайнього засобу: прикидаючись, щоб нібито обняти його коліна і вмилостивити його, присівши і схилившись низько, хапає легіонера за обидві ноги, піднімає високо вгору і з усієї сили кидає об землю. Поваленого починає нещадно дубасити по обличчю, руках, боках,