Андрій Анатолійович Кокотюха - Адвокат із Личаківської

Личаківської, щонайменше. Домовласник викличе поліцію. Можете тікати, як зайшли, крізь вікно. Таж ми із Шацьким не будемо пояснювати поліцейським, що побилися між собою.

– Зуби заговорюєте? – нарешті видушив із себе чоловік у темному.

– Зовсім ні. Малюю ваші перспективи. Якщо ви оцінили їх реалістично та передумали мене вбивати, давайте просто поговоримо. З’ясуємо стосунки, котрі зовсім недавно склалися між нами.

– Про що нам говорити, пане Кошовий?

Клим відділився від стіни, зробив кілька кроків уперед, став навпроти нічного гостя.

– Хоча б ось про що. Мені не шкода Євгена Павловича Сойку. Не по-християнськи, я мав би бути милосерднішим, чуйнішим. Він свого часу дав мені службу й дечого навчив. Сойка, чи, як я вже звик його називати на тутешній манір, пан Геник, таки був віртуозним адвокатом. Єдине – знання, вміння та бурхливу енергію він з якогось дива, з незрозумілих мені причин спрямував у руйнівне русло. Він цинічно витягав з лави підсудних негідників. І останнім часом слово «негідник» почало дорівнювати прийнятому у Львові визначенню «москвофіл».

– Не лише у Львові, – виправив чоловік у темному. – В усьому королівстві. Як і за його межами в бік західного кордону.

– То не важливо. Негідників багато, і їх не завжди вгадують через наявність тих чи інших поглядів. Я знав людей, чия негідність узагалі не ґрунтувалася на жодних переконаннях. Та в нашому випадку все збіглося. Словом, я переконаний – у вас були вагомі підстави позбавити Сойку життя… – Кошовий враз захлинувся власними словами, прокашлявся, швидко виправився: – Вагомі для вас. Ви хотіли його вбити, шукали виправдання своєму вчинкові і, як бачимо, знайшли. Проте… ні в кого немає права забирати життя в жодної людини. Вирішувати це мав би суд людський, якому ваш покірний слуга має безліч підстав не довіряти цілковито. Мені ближче суд Божий. Згоден, чекати довго, можна не дочекатися. Але це набагато краще, аніж коли хтось уявлятиме себе Богом. Я не виправдовую вас. І не вимагатиму, аби ви після нашої розмови добровільно здалися поліції.

– Вимоги марні за будь-яких обставин, пане Кошовий.

– Розумію, розумію. Так само, як ваше небажання розголосу. Припустімо, все повернеться так, що здавати вас комісару Віхурі доведеться мені. Та вас помилують. Мені так здається. Або – матимете м’яке покарання. Ітім, судовий процес не потрібен найперше вам. Така публічність не для вас. Ви будете відпущеним на волю вбивцею, як не поверни. І якщо остаточно передумали мене душити, вдовольніть цікавість, мою та пана Шацького. Хочу знати – за що. Бо як – уже приблизно собі уявляю.

Наступні секунди тиші порушувало лиш цокання масивного годинника, прилаштованого біля протилежної стіни. Ще сопів Шацький, з усієї сили стримуючи бажання втрутитись у розмову.

– Як вам нема з ким і про що поговорити проти ночі – чого ж, поясню все, – мовив нарешті чоловік у темному. – Але перед тим усе ж хотів би послухати вас, пане Кошовий. У вас питання – «за що». Моє питання – «як». Адже ви чекали саме мене, хіба ні?

– Вас, – відповів Клим. – Задачка лише здається складною. У мене вийшло розгризти її скоріше, бо я тут чужий. Менше знаю про ваші зв’язки між собою. Тож ні до кого не маю спеціальних сентиментів та упереджень. Коли вирахував, що російський революціонер не міг убити Сойку, відразу ж виникло: «А хто?» Знаєте, де підказали відповідь, самі про те не здогадуючись? У кримінальній поліції!

– Навіть так?

– Авжеж. Ще не застрелили Ярцева, ми сидимо в кабінеті комісара, чекаємо, поки закличуть на таємну нараду. Віхура між іншим заправив: дуже добре, каже, пане Кошовий, що вбивця є і він не з наших. Бо, каже, пан радний Моравський пожалівся: мовляв, чого доброго, на нього подумають. Язики нікому не підріжеш, люди ласі до сенсацій. Гляди – випливе на поверхню, як він, пан Казимеж, рік тому програв процес стараннями пана Геника. Котрийсь шанувальник царя-батюшки хотів мати приміщення під свою редакцію в центрі міста. Радний, бач, доклав зусиль, аби відмовили. Голос його був вирішальним. А той обділений знайшов, як судитися з Моравським. І не просто виграв – пан Казимеж ще й сплатив йому судові витрати. Радний оплатив власну поразку, розумієте? Це ж яка кривда, з нього в ратуші досі кепкують при нагоді. А він же до сейму зібрався, куди з таким багажем?!

– Ви вирішили, пане Кошовий, що через це вбивають?

– Ні. Так вирішили ви.

– Я? Особисто?

– Ви. Троє. Казимеж Моравський, Адам Вишневський, Януш Попеляк. Або хтось один із вас. Той, хто справді відчув небезпеку для себе, коли почнуть копати в таких напрямках. Шукаючи, кому вигідно. А про існування таких страхів, нагадаю, сказав сам комісар. Чому ви прийшли на цвинтар провести Сойку втрьох?

– Там були інші.

– Небагато. Й вони намагалися не дивитися один одному в очі. Ніби прийшли не попрощатися з добрим товаришем, а переконатися – його таки закопали в землю. Тих, кого тут кличуть москвофілами, я не беру. Їх так само не з’явилося багацько. Але ж їм смерть Сойки зовсім не потрібна. Навпаки, адвокат був їхньою, так ми мовити, юридичною, законною, зброєю. Даруйте за каламбур.

– Усе в порядку. Значить, ви зробили висновки лише з кількості людей на цвинтарі?

– Я б і їх не зробив. Аби ніхто, крім вашої маленької компанії, маловідомим незнайомцем не зацікавився. А запросити мене на подібну розмову ви надумали раніше. Поминальний обід – чудовий привід. Виглядає, всі разом чи хтось один чудово усвідомлював небезпеку. Бесіда зі мною – страховка й водночас пряме попередження: не лізь не у своє. Згадайте, я тоді це помітив. Бо поділився думками з пані Магдою. Вона ж напевне переповіла вам. Близькій людині. Знаєте, я от зараз подумав… Ви ж заспокоїлися тоді, хіба ні? Вирішили – київський зайда зрозумів своє місце й вирішив ні в що не влазити. Дай Боже, обламає тут зуби, без житла, грошей та ангажементів, збере манатки та й поїде геть. Назад, на Схід. Чи вперед, на Захід. Був же такий момент, погодьтеся?

– Ви лишилися.

– Бо на той момент справді не мав, куди їхати. Тепер не хочу. Та повернемося до вас – усіх трьох. Привід звести рахунки із Сойкою мав кожен. Януш Попеляк дозволив собі з відкритим забралом піти на радикальне крило згаданих уже москвофілів. Вони перечекали, а тоді завдали удару у відповідь. Імовірно когось підкупили. Гроші на це йдуть із Петербурга безперервним потоком, як бачимо. Інакше не поясниш, чому Сойці як представникові позивача не просто вдалося домогтися