Андрій Анатолійович Кокотюха - Адвокат із Личаківської

Принаймні йому самому.

А минулого разу, коли високий чоловік наважився вперше, виявилося: темний одяг ще й маскує. Не треба спеціально сушити голову, добираючи потрібне для ризикованої справи вбрання. Лишайся собою, всюди та завжди. Вдягай те, у чому ходиш завжди. Зайвої уваги не привернеш. І не треба витрачати зайвого часу чи, того гірше, носити потрібні речі із собою. Того вечора відкланявся Магді раніше, пославшись на важливі справи, і в неї бодай на секунду не зародилося підозри. Припускаючи, що кримінальна поліція таки візьметься за справу серйозніше, ніж розраховував, і коло підозрюваних стане таким широким, яким, поклавши руку на серце, мало б бути, високий чоловік навіть тут мав перевагу. Адже Магда без поганої думки, не зародивши навіть краплі підозри у своєму серці, чітко скаже – так, той, хто цікавить шановне панство, у названий вечір був у неї. Коли пішов? Перепрошую шановне панство, то не ваша справа.

Йдучи зараз проти ночі за знайомою вже адресою, чоловік у темному одязі не домовився сам із собою про кінцеву мету. Із чим він повернеться? Запропонує цьому київському вискочню гроші? Ні, ліпше простягнути руку допомоги, влаштувати найближче майбутнє тут, у Львові. Магда повинна оцінити такий жест, тим більше що так само вважає себе непрямо винною Кошовому. Проте він, схоже, з принципових романтиків. Якщо не домовитися, доведеться йти на крайні заходи. Тим більше, тепер київський адвокат-утікач, герой газетних публікацій, певним чином причетний до викриття небезпечних бомбістів. Ось ці самі революціонери, вірніше – їхні товариші, й звели з ним рахунки.

Саме таке трактування подій влаштує кримінальну поліцію.

Особливо якщо на цьому ніби між іншим наполягатиме Магда. Високий чоловік після недавньої серйозної і такої бажаної для обох інтимної розмови мав усі підстави вважати, що стає одним із небагатьох, коли бути зовсім точним – тим єдиним, з ким горда й неприступна пані Богданович буде рахуватися й на чию думку зважатиме.

Якщо не вийде переконати Кошового й домовитися по-доброму, чинитиме, як із Сойкою. Тоді виставив рахунок за минуле. Нині ж дбатиме про своє майбутнє.

З Магдою Богданович.

Незабаром вона носитиме інше прізвище.

А Кошовий…

Про нього забудуть.

Не так скоро, але все ж недовго пам’ятатимуть.

З такими думками високий чоловік дістався Ринку, там відпустив візника й далі до початку Личаківської прогулявся пішки. Минулого разу діяв так само. Довкола вирувало нічне життя, отже, одне на одного тут не зважали. Діставшись до місця, чоловік завернув до найближчої підворітні, аби, як того разу, пройти дворами. Чудово орієнтуючись у цих невеличких лабіринтах, він нарешті вийшов, куди треба. Відшукав поглядом потрібне вікно.

Уже не світилося.

Не дуже пізно, але навряд чи Кошовий має звичку гультяя. Коли людині нема чим зайняти себе, вона починає або багато й часто їсти, або раніше вкладається спати. З надією на новий день, котрий має стати кращим за попередній. Із Сойкою вийшло складніше, той працював, у кабінеті світилося. Але в пригоді стали зачинені двері спальні. Адвокат, занурений у роботу, не дослухався до сторонніх звуків. Дуже здивувався, побачивши незваного темного гостя. Та не злякався – і саме це тоді розлютило найбільше. Дивився на прибульця, як на щось цікаве, абсолютно нове, здатне розбавити осоружне повсякдення.

Перемовин із паном Геником не планувалося. Вдарив одразу, розуміючи у глибині душі: варто дозволити втягнути себе в розмову – і наміри поступово притлумляться, збліднуть, згасатимуть. Атакував, аби не допустити такого повороту. Вже потім, коли вистрілив, здали нерви – усе ж ніколи до того людей не вбивав, хай адвокат із Личаківської і велика паскуда. Тому й лишив усе, як є, кинув зброю біля мертвого тіла. Вибравшись, назад так само рушив дворами. Згадав – треба ж хоч трошки декорувати місце вбивства, хоч якось збити поліцію зі сліду. Пригадав, як не одразу наважився повернутися. Коли ж нарешті повернувся – повірив у Бога й існування вищих сил, як ніколи раніше. Бо побачив, як туди ж, у вікно, спритно деруться злодійські постаті.

До їхньої майстерності йому далеко. Та все ж певні навички є.

Використав їх і тепер. Нічого не сковувало рухи.

Короткий розбіг.

Одним великим рухом – нога на краю великої широкої дошки, що так і тулилася до стіни, друга зігнута, впирається, ривок – і ось уже підлетів, руки стисли підвіконня. Напруження мускулів, підважений тулуб, тіло перекинуто всередину. Зараз високий не боявся розбуркати сплячого. Все одно збирався будити, аби почати серйозну розмову й дати розумнику уникнути власної смерті. До того ж кортіло дізнатися, як саме Кошовий додумався, що його підштовхнуло. Навряд чи далі когось убиватиме – але навчитися обережності загалом та врахувати помилки завжди корисно.

Ступивши до краю ліжка, де, накритий ковдрою по саму маківку, розмірено сопів приречений, чоловік у темному все ж не квапився починати. Завмер, переплівши пальці, сховані під тонкими шкіряними рукавичками, вдягнутими по дорозі, вже у дворах. Постоявши трохи так, розплів пальці…

– Ви отак, із голими руками?

Голос почувся ззаду, раптово, змусивши чоловіка здригнутися. Мабуть, від несподіванки він трохи заціпенів, розвернувшись не одразу й не розуміючи, з ним розмовлятимуть чи вдарять важким по голові.

– У вас револьвер у кишені чи ви мене задушити голими руками прийшли?

Спалахнуло світло.

Це чоловікові так здалося після нічної темряви.

Насправді ж засвітився лише нічник, перенесений у куток та прилаштований на ослін, поставлений біля спільних дверей спеціально для цього. Вистачало, аби нічний гість бачив Клима, котрий стояв там же, в кутку, а Кошовий бачив його.

Ворухнулася ковдра. Зсунулася донизу.

З-під неї виткнулася розкуйовджена голова Йозефа Шацького. Був наляканий та цікавий водночас. Навіть сів на ліжку, хоч натягнув ковдру, так ніби це могло в разі чого захистити.

– Далі так і стоятимете? Бажаєте, аби я говорив із вашою спиною?

Чоловік неквапом розвернувся, але все ще мовчав.

– Слухайте, ви можете зараз вийти, як зайшли. Того, що ви взагалі клюнули на мій намір розказати все пані Магді й прийшли сюди, мені цілком досить. Можете не пояснювати своєї мети, – Клим намагався говорити спокійно, хоч сам розумів: виходить не дуже добре, збудження відчувалося. – А можете спробувати мене вбити. Нас тут ніби двоє… Вибачте, Шацький, я вас не вважаю серйозним бійцем. Наш гість сильніший фізично. Мабуть, почну після нинішньої ночі брати уроки боротьби та поновлю боксування. Але все одно не дозволю вбити себе. Значить, буде бійка. Шум, крики. Ось коли буде вихід пана Шацького. Він здатен здійняти такий гармидер, що збіжиться половина