Юрій Павлович Винничук - Аптекар

Бо вони, вийшовши з намету, відразу поквапилися на пагорб, з якого було найкраще видно битву. Але тут нагодився я і побачив, що вони стали одною королівською ногою в кінський кізяк. Я миттю підскочив із віхтем сіна і заки витирав той кізяк, гарматне ядро гупнуло простісінько туди, де короля чекало гарно прибране крісло і столик з почастунком. Двоє генералів хляпнули, як стиглі груші. А найясніший король був цілий, неушкоджений і до глибини душі здивований. Тому хвилька перепочинку дуже важлива.

Я бачив, що вони мене просто загулюкують, це було видно з очей Юліани, які аж світилися. Я сказав:

— Налий мені, Айзеку, вина і я продовжу з ними цю глибоку і змістовну бесіду, виходу з якої не бачу.

— Але бачимо її ми, — сказала Юліана.

Я взяв кухлика, пригубив, і в голові моїй почало світати, сходило сонце, прокидалися пташки, лускали бруньки і квітли крокуси. Я глянув на моїх друзів і все зрозумів. Я здогадався, яким чином вони мені вирішили допомогти, й отерп.

— О, Господи! — промовив я. — Ви це зробили.

Вони скромно опустили очі.

— Це був єдиний вихід, — промовила Юліана тихеньким голосом.

— Це була моя ідея, — признався Айзек.

— А моє виконання, — уточнила Юліана.

Я налив другого кухлика і сказав:

— А що, як вони комусь розповіли, що йдуть сюди? І куди ми подінемо їх самих?

— Ми можемо закопати їх у садку, — сказав Айзек.

— І я після цього не зможу там відпочивати? — не на жарт обурився я.

— Я маю краіцу ідею, — сказала Юліана. — Ми їх кинемо на воза, вивеземо до лісу і закопаємо.

— Я вам скажу, пане доктор, — підняв вказівного пальця Айзек, — вона мудра, як доктор філософії і медицини Мартин Никанор Анчевський[14], якому я прислуговував при дуже важливих оборудках.

— Так виглядає, що ти слугував у самих Мартинів? — здивувався я.

— Аякже! То є мій щасливий знак. В імені Мартин є ім’я смерті, а отже смерть для них не страшна. І коли я з Мартином Кампіаном під час чуми ходили містом, зазираючи у різні закамарки, і коли попри нас мерли сотні людей, нам нічого не було, бо він був Мартин, а я — під його мартинським омофором.

— Як ви збираєтеся вивезти їх на возі за білого дня? Адже увечері вас не випустять поза брами.

Коли наставала вечірня година, з Ратуші лунав сигнал на знак закриття міських брам, і тоді всі прибульці і приїжджі купці покидали центр міста, залишаючи на складах і в підвалах товар, заповнюючи заїзні двори, якими рясніли передмістя, а особливо Галицьке, де селилися купці зі Сходу. Ключі від замкнених брам передавали уповноваженому для їхнього зберігання нічному бургомістрові.

— Я про це не подумала, — сказала Юліана.

— А от для таких трафунків є Айзек.

Але перш ніж він озвучив ще одну свою неповторну ідею, двері прочинилися, і увійшли Каспер з Рутою.

— Ну, от, привів вам ученицю, — сказав він, а глянувши на Юліану, додав: — Хоча бачу, у вас уже один учень є.

— Е-е, — втішився не знати чого Айзек, — нам учнів ніколи не забракне. Для усіх знайдеться заняття. Ми, доктори, завше дбаємо про те, щоб передати наші знання наступним поколінням.

Каспер зиркнув на мене здивовано. Я стенув плечима. Рута на Юліану дивилася з виразним захопленням. Авжеж, врода цього „юнака“ не могла не вражати.

— Е-е, — пробекав я, — сьогодні, може, не найкращий день.

— Та чого ж не найкращий? — заторохтів Айзек. — До нас завітали наші друзі. Ану — по кухлику!

І він відразу заметушився та, зачинивши двері аптеки, почав виставляти на ляду вино, сир і м'ясо. Я не встигав реагувати на це шалене дійство, яке відбувалося на моїх очах з неймовірною швидкістю, але Айзек і Юліана у цьому всьому чулися, мов зіграна пара акторів, які розуміються з пів слова. За кілька хвилин Айзек поприсовував ослінчики для кожного, і ось — чудова компанія частується за лядою. Крім вина є сири італійський і німецький, шмат печеного м'яса, ковбаса і хліб, спечений Айзеком. Ковбаса у мене довіри не викликала, знаючи, що такою самою вгощалися попередні гості, але Айзек, помітивши мій задумливий погляд, перший шматок кинув собі до писка. Ага, отже істина була у вині.

— У вас клопіт? — запитав Каспер, роззираючи свій кухлик, мабуть, шукаючи якогось знаку.

— У нас, докторів, без клопотів не буває, — сказав  Айзек. — Але всі проблеми вирішуються. Нема невирішальних. Головне мати однодумців. От ми з паном доктором Мартином і Ю… — тут він урвав свою тираду і взявся підсипати закуску на тарілки, коли я зиркнув на нього.

— Чи можу я втрутитися? — спитала Юліана. — Мене звати Лоренцо. Я учень пана доктора. Сьогодні трапилася у нас прикра річ. Пана доктора хотіли отруїти і надіслали йому в подарунок отруєне вино. І так сталося, що завітали до нього люди… точніше пірати, які запропонували купити у них діжку оливкової олії. Ясна річ, з пограбунку. Вони сторгувалися, ну і пан доктор, як гостинний господар, пригостив їх вином, яке отримав у подарунок.

— І що? — завмер