Юрій Павлович Винничук - Аптекар

Лукаш зітхнув.

— Ну, якщо ти вже все й так знаєш, то залишається лише попрохати, аби ти все це тримав при собі. Розумієш? Панна на людях буде моїм учнем. Себто хлопцем, а не дівчиною.

— О-ой! Так то цурис! Краще б я того не знав! Тепер мушу то гарно поскладати в голові, щоб чогось не наплутати. А як я маю її називати?

— В образі панни вона Юліана, а в образі юнака — Лоренцо. Запам’ятав?

— Хе! Якщо я міг запам’ятати геть усі міри, ваги і ціни, то якихось два імені — як носом шморгнути. Вже побіг їсти лаштувати. В мене там у печі ягняча нога. Так гейби саме для такого трафунку. А відтак розкоркую алікант зі самої Флоренції для Лоренції.

— Якої Лоренції?

— Ну, це — до рими. Ми, поети, любимо римами бавитися. А так між нами, пане доктор, — він перейшов на шепіт, — дівка перша кляса. Беріть і не думайте. Тілько б вона до кухні не пхалася. А та ваша Гальшка — то хитра бестія. Добре, що ви її прогнали.

— Я її не проганяв.

— Не? А то ж як?

— Іди готуй там, що маєш. Пізніше при нагоді розповім.

Розділ 20. ГОСТІ З МИНУЛОГО

Із записок Лукаша Гулевича.

«Наступного дня ми з Айзеком, та Юліаною обідали в саду, сидячи у плетених кріслах. У саду хазяйнувало розбуяле сонце, під розквітлим кущем жасмину на круглому столику, вкритому рожевим гаптованим обрусом, парувала грибова зупа. Цікавське проміння пірнало, заламуючись, то в келихи, то в пляшку червоного вина. Раптом задзеленчали дзвіночки на вході, я відчинив двері, і в аптеці з’явилися непрохані гості. Я впізнав обох морців, що зиркали на мене на березі, і відразу відчув, що чекає мене неприємність. І я не помилився. Один із них, усміхаючись на всю ширину своєї жовтозубої пики, виголосив:

— Сеньйоре Мартіні Маємо до вас дуже пильну справу, — і, зиркнувши на Айзека, що оцінював їх суворим поглядом, додав: — Але годилося б перебалакати на самоті.

Я повів їх до сусіднього покою, давши знак Айзекові все підслухати. Жовтозуб, знову усміхаючись, запитав:

— Ви нас так ніби не впізнаєте?

— А мав би упізнати?

— „Санта-Каталіна“, — промовив він, а я отерп. Саме на цьому кораблі Мартин втратив око, а я отримав поранення. Отже, ці люди знали, хто я насправді. Сам я їх не пригадував, бо ми пересідали на стільки кораблів і стільки морців мигнуло перед нашими очима, що втримати в пам'яті всі їхні обличчя було неможливо. Але запам'ятати медиків, звісно, було куди легше. Після першого шоку з появою Юліани, вістки про Калькбреннера, це вже було занадто.

Гості розсілися на лаві, хоч я їм і не пропонував, а жовтозуб продовжив:

— Ми дуже раді, що ви нас упізнали, сеньйоре Мартін. Так приємно побачити давніх друзів, згадати бойові подвиги. Пам'ятаєте, як ми тим туркам чосу давали?

— А як ви мене біля гармати підмінили, коли мене оглушило? — втрутився другий, якого я подумки прозвав клаповухим. — Гей! Я аж здивувався: ви з першого разу їм щоглу підбили. Я тоді вас заповажав. Щоглу! З першого разу!

— Так-так, — хитав головою його товариш, — нема як дружба, скроплена кров'ю. Бойова дружба. І так приємно бачити вас у повному здоров'ї!

— Еге ж. І око зцілилося. А ми ж бачили, як воно вам витекло. Але тепер медицина творить дива, — корчив радість клаповухий. — От тільки на ніжку налягаєте, але це не така біда. Куди гірше бути однооким, правда, Гуго?

— Маєш рацію. Моя матінка колись втратила око в бою з бугаєм, то геть сказилася. Мусив із хати тікати. Чисто здуріла.

— Чого ви хочете? — перебив їх я.

— Небагато, — втішив мене Гуго. — Ми тут трішки у вашому місті протринькалися. Шинки, дівки, каруселі. Здавалося б — лише одна ніч. Але яка! Щоб я тріс, мов та кашана кишка, яку ми вчора жвакуляли, але ніч на Тортузі мені обійшлася дешевше. Але то таке. За два дні відпливаємо і дуже сумнівно, що коли-небудь запливемо сюди ще. Тому буде дуже гарно, якщо ми дістанемо від вас пам'ятку про наше бойове братство. Щось таке, що ми могли б потім з приємністю згадувати. Якусь дрібничку. Ну, скажімо — сотню дукатів.

— Тільки й усього, — підкреслив клаповухий і хихотнув.

— Еге ж, — підтвердив Гуго. — І даємо слово честі, що більше ніколи-ніколи-ніколи не причалимо у вашому місті. Ми взагалі тут чисто випадково опинилися. Просто в Ґданську не вдалося усе розпродати, а там нам порадили ще завернути сюди. І ось така мила зустріч.

Я замислився. Платити їм я не міг, хоч би й хотів, бо не мав таких грошей. А з іншого боку, мені хоч сідай на коня та тікай у світ за очі, якщо вони розбовтають про це в магістраті чи деінде, звісно ж, за винагороду. Я гарячково розмірковував, як виборсатися з цієї придибенції, коли двері відчинилися, і вигулькнула голова Айзека:

— Пане, чи можу я почастувати наших шановних гостей чудовим угорським вином, яке вам передала графиня Корнелія з Корнельська, а до вас тут прийшов пан барон де Жабульйон.

Я здогадався, що Айзек щось замислив, і, бажаючи отримати змогу розмислити над усім цим, погодився. Морці радісно привітали тацю з вином і покраяною ковбасою. Я вийшов за Айзеком, і перше, що він зробив, це притулив палець до вуст. З-за ляди усміхалася Юліана, і я відразу запідозрив підступ, тому махнув їм рукою і вивів обох до саду.

— Ну і що тут затівається? — обвів я їх суворим поглядом.

— Нічого страшного, — сказала Юліана, — ви просто потребуєте хвильки перепочинку. Щоб зібратися з думками.

— Так-так, — підтвердив Айзек, — я вам так скажу. Коли я служив у війську короля Сигізмунда, і ми перли на Московію, то саме хвилька перепочинку врятувала життя королю. А чому?