Марек Краєвський - Голова Мінотавра

й прикував кайданками до ніжки ліжка. Голову тварюки все ще вкривала церата, яка ворушилася від його уриваного дихання.

Попельський сів на ліжку й закурив цигарку.

— Йди, Вілеку, до нашого пункту й подзвони, хай пришлють транспортний фургон, — сказав комісар, випускаючи хмару диму. — Бо він нам всю машину закривавить. А я його постережу.

— Краще вже йди ти, Едзю, — Заремба весело всміхнувся. — Якщо я залишу тебе з ним, то ти його, чого доброго, уб’єш! Ти що, конче хочеш переселитися до Бриґідок?[54]

Попельський витер простирадлом кров з рукава й підвівся. Червона пляма на шиї зникла. Комісар схопився за ліжко й кілька разів посунув ним. Сміявся як навіжений.

— Він наш! — гаркнув Попельський, а тоді проказав із посмішкою: — Я зараз повернуся, а ти гарненько його пильнуй! Ну як, гаразд, паночку? — він злегка стусонув Потока ногою й вибіг на сходи.

Поток ворухнув головою й скинув з неї церату. Глянув на свій зап’ясток. Кайданки були серйозною перешкодою, але ж ліжко не було пригвинчене до підлоги.

Львів, субота 20 березня 1937 року,

чверть по десятій ранку

Рита сиділа в темній кнайпі біля самого вікна й спостерігала крізь шибку за тим, що діялося на Жулінського. Роздумувала, що робити далі. Вона навіть з Тичкою не могла порадитися, бо та втекла додому, перелякавшись страшного бармена й п’яного клієнта, котрий продовжував обсмоктувати чергового оселедця. Жоден із них не зачепив Рити. Бармен протирав кухлі й слухав, як по радіо передають пісню Ганки Ордонувни «А kogo nasza milosc obchodzi?». [55] П’яниця ж задрімав, сперши чоло на руки.

Раптом Рита стиснула в долоні склянку прохололого чаю, котра стояла перед нею. Помітила батька, який ішов у її бік. Їй стало недобре від однієї думки, що він зараз її побачить. Але батько звернув до галантерейної крамниці за двадцять метрів від кнайпи. Рита вийшла на вулицю, наблизилася до вікна крамниці й обережно зазирнула досередини. Побачила голомозу батькову голову. Він витирав потилицю носовичком із монограмою, що вона її сама для нього вигаптувала. Це було так давно, коли сидячи на колінах у татка, дівчинка звірялася йому зі своїх дитячих секретів. Згадавши це й побачивши розгубленого батька, Рита посмутнішала. Трусонула головою, відганяючи сентиментальні згадки, і швидко побігла вулицею. Вона повинна була перевірити, чи батько справді переслідує її незнайомця.

Опинившись у під’їзді, дівчина роззирнулася довкола. Ніде не було вивіски більярдного клубу. Її серце голосно стукало. Почала підніматися нагору. Її черевички цокотіли на східцях. Ось і останній поверх. Одні двері виявилися прочиненими. Рита штовхнула їх і вони тихенько заскрипіли. І раптом їй стало страшно. Захотілося вийти й утекти звідти. Але вона не могла. За її спиною хтось був.

Львів, субота 20 березня 1937 року,

двадцять хвилин по десятій ранку

Попельський витер потилицю й сховав носовика до кишені.

— Там зараз будуть двоє поліцейських з IV комісаріату й, окрім того, Кацнельсон, котрий має змінити Зарембу, — почув він у слухавці голос аспіранта Стефана Цигана.

— Добре, Стефек, то я йду до Вілека.

— Зачекайте, пане комісаре, — Циган був явно схвильований. — У мене для вас важлива інформація із Бреслау. Тамтешні техніки підтвердили, що наукову роботу надруковано на машинці, котру знайшли в речах убитої.

— Оце-то так! — Попельський аж занімів від здивування. — Що ж, ніякий адвокат йому вже не допоможе!

— І останнє: дзвонив Мокк. У нього сенсаційна інформація про цю катовицьку бабу… Вона причетна до торгівлі живим товаром…

— Стефцю, — Попельський засміявся, — навіщо ти мені зараз голову морочиш? Ми схопили Мінотавра, ти зрозумів, він наш!

— Але зараз телефонуватиме Мокк. Що йому сказати?

— Скажи йому, щоб приїжджав до Львова! Треба обмити наше слідство!

Циган хотів щось іще додати, але Попельський уже поклав слухавку. Весело підморгнув до заінтригованої продавчині й вийшов на вулицю. Неохоче глянув на яскраве сонячне світло й начепив чорні окуляри. До під’їзду будинку на Жулінського 10 увійшли двоє поліцейських і Кацнельсон. Ніхто з них не помітив Попельського.

Сходи дудніли під важкими кроками. Заскрипіли двері на останньому поверсі. Це поліцейські зайшли до Потокового помешкання. Попельський піднімався сходами, усміхаючись. Залишилося піднятися поверхом вище. На перилах висів якийсь брудний килимок. Торкнувся його й відразу витер долоню. Глянув на свої черевики, сперся ногою на сходинку й почав витирати з носака пляму від капусти, на яку щойно наступив. Глянув догори й відчув занепокоєння. Не чутно було ані привітання, ані розмов, жодних жартів між поліцейськими, котрим вдалося після двох років пошуків схопити потвору. Він швидко побіг догори.

Із помешкання вийшов Кацнельсон.

— Не заходьте туди, прошу вас! — Кацнельсон простягнув перед собою руки, наче бажаючи відіпхнути Попельського. — Вам краще цього не бачити!

Відсторонивши колегу, комісар забіг до помешкання. Ліжко стояло впоперек кімнати, а вікно було розчахнуте. Один з поліцейських, вихилившись назовні, довгенько дивився вгору й униз, а тоді похитав головою. Другий пройшов повз Попельського й рушив на бічну сходову клітку, а звідтіля на дах. За хвилину його важкі кроки загупали над їхніми головами й затихли. Кацнельсон схопив Попельського за рукав, наче хотів вивести його із квартири. Той вирвався. Дивився й дивився. Під ліжком хтось лежав. Церата, що вкривала тіло, сягала до шиї. Голова була відкрита. Це не була голова Мінотавра.

Львів, субота 20 березня 1937 року,

одинадцята година ранку

Голова Заремби лежала на колінах у Попельського, а той притримував друга за скроні. Боявся, що голова от-от відпаде від підрізаної шиї. Комісар плакав. Заремба силкувався посміхнутися. Розплющив і заплющив очі, навіть спробував легенько ворухнути головою, наче бажав прошепотіти: все гаразд, Едзю.

Раптом по його обличчю пробігли дрижаки. Розплющив очі, але більше їх не закрив. Це зробив за нього Попельський.

Львів, середа 24 березня 1937 року,

шоста година пополудні

Ебергард Мокк вийшов із потяга на Головному вокзалі, поставив валізку й почав роззиратися пероном. Очима шукав високого Попельського, що завжди був у чорному одязі. Та даремно він видивлявся, бажаючи відшукати голомозу голову свого приятеля, його чорні окуляри або білий шарф. З диму й пари, що бухала з паровоза, виринали носії, газетярі й продавці лимонаду. Пара розвіювалася, а Попельського ніде не було. Мокк натяг рукавички, зубами видобув з пачки «Єгипетських» цигарку. До нього тут-таки підбіг послужливий носій, дав прикурити й узяв валізу.

Мокк прямував за ним замислений і занепокоєний. Він знав Попельського віднедавна, але був абсолютно переконаний, що поляк дотримується обіцянки не лише у важливих справах, але й у дрібницях. Його відсутність на вокзалі, незважаючи