Ірина Заблоцька - Еліксир помсти, Ірина Заблоцька

​​​​​​​Глава 43. Зірки, Обіцянки та Відлуння Минулого

Дні летіли, наповнені підготовкою до весілля та новими викликами. Кожна мить була на вагу золота, адже Олена прагнула не лише організувати свято своєї мрії, а й довести до кінця справу Станіслава Мельника, відчуваючи, що це необхідний крок до повного звільнення від тіней минулого.

Підготовка до весілля набирала обертів. Каріна взяла на себе левову частку організаційних питань, демонструючи дивовижні здібності весільного координатора. Вона з головою поринула у вибір флориста, кейтерингу та музикантів, обговорюючи кожну дрібницю з Оленою.

"Олено, ми маємо вирішити, який стиль весілля ти хочеш," – Каріна розклала на столі безліч журналів. – "Класика, бохо-шик, рустик? А як щодо кольорової гами? Можливо, ніжні пастельні тони, або щось більш яскраве, що відображає твою енергію?"

Олена, хоч і відчувала себе трохи розгубленою від такого потоку інформації, посміхалася. Це було так незвично – планувати щось таке світле і радісне після років виживання та боротьби. "Я думаю, щось елегантне, але водночас затишне," – відповіла вона, перегортаючи сторінки. – "Щоб це було свято для душі, а не лише для очей. Можливо, поєднання ніжного кремового з акцентами зеленого, як символ нового початку і гармонії."

Найважливішим моментом був вибір весільної сукні. Олена, Соломія та Каріна провели цілий день у найкращому весільному салоні міста. Олена приміряла одну сукню за іншою, але жодна не викликала того самого трепету. Аж ось, коли вона одягнула сукню з легкого шовку та мережива, з довгим шлейфом і відкритими плечима, її обличчя осяяла посмішка. Вона була одночасно витонченою і простою, підкреслюючи її природну красу та внутрішню силу.

"Це вона," – прошепотіла Соломія, дивлячись на доньку, а її очі заблищали від сліз. – "Ти прекрасна, моя дівчинка. Це сукня твоєї мрії."

Владислав, звичайно, не бачив сукні до дня весілля, але його думки були постійно зайняті майбутньою подією. Він брав активну участь у плануванні, допомагаючи з організацією безпеки, вибором локації для медового місяця та навіть у складанні списку гостей. Він бачив, як щастя Олени відображається в її очах, і це робило його самого неймовірно щасливим.

"Я хочу, щоб це було ідеально для тебе, рідна," – говорив він їй, міцно обіймаючи. – "Ти пройшла через стільки, що заслуговуєш на справжню казку."

Паралельно з весільною метушнею, Олена та її команда активно працювали над справою Станіслава Мельника. Адвокати підготували цивільний позов, вимагаючи відшкодування моральної та матеріальної шкоди за злочин, скоєний Аркадієм Мельником.

"Ми аргументуємо це тим, що Станіслав Мельник був спадкоємцем майна свого батька, яке було частково набуте злочинним шляхом, і що він знав про діяння свого батька, або принаймні повинен був знати," – пояснив пан Григоренко на черговій зустрічі. – "Це не буде легкий процес. Його адвокати будуть заперечувати, стверджуючи, що Станіслав не несе відповідальності за дії покійного батька. Але ми маємо сильні докази мотиву Аркадія Мельника та фінансових транзакцій."

Олена була сповнена рішучості. "Я розумію, що це може бути довго і складно. Але я не відступлю. Цей чоловік, або його батько, зруйнували моє дитинство, і я хочу, щоб кожен, хто до цього причетний, відповів за свої вчинки."

Артем, який був присутній на зустрічі, підтримав її. "Ми допоможемо тобі. Мої детективи продовжують збирати інформацію. Можливо, ми знайдемо щось, що прямо вкаже на причетність Станіслава."

Ця справа стала для Олени не лише боротьбою за справедливість, а й символом її повного звільнення від минулого. Вона хотіла показати, що ніхто не може уникнути відповідальності, незалежно від часу, що минув.

Тим часом, за стінами в'язниці, життя Ірини та Олександра було сповнене відчаю.

Ірина продовжувала страждати від психічних розладів. Її відвідували тюремні психіатри, але вона відмовлялася від будь-якої співпраці, заперечуючи свою вину та звинувачуючи всіх довкола. Вона часто впадала в стан ступору, а потім несподівано вибухала істериками, вигукуючи прокльони на адресу Олени. Персонал в'язниці фіксував її нестабільну поведінку, готуючись до її переведення до психіатричної клініки після відбуття частини терміну, як це було призначено судом. Вона була ізольована, її колишній світ, сповнений грошей та впливу, перетворився на суцільний кошмар, з якого не було виходу.

Олександр був у депресії. Він намагався пристосуватися до тюремного життя, але його гордість та звичка до розкоші не дозволяли йому цього зробити. Він проводив дні, дивлячись у стіну, згадуючи своє минуле життя – успішний бізнес, повагу, кохання Тетяни, яке він так легковажно втратив. Його переслідували спогади про Олену, її слова на суді, її силу. Він розумів, що зруйнував власне життя, і не було нікого, кого можна було б звинуватити, крім себе. Він написав кілька листів, звернених до Олени, намагаючись вибачитися, але так і не наважився їх відправити. Він знав, що його вибачення вже нічого не змінять.

Олена відчувала, як її душа поступово зцілюється. Кожен день, проведений поруч з Владиславом, з її сім'єю, був кроком до нового, щасливого життя. Вона знову почала малювати, її картини тепер були наповнені яскравими кольорами, що відображали її внутрішній спокій та радість.

Одного вечора, сидячи поруч з Владиславом на терасі, вона взяла його за руку. "Знаєш, я іноді думаю про те, як дивно влаштоване життя. Як з найбільшого болю може народитися найбільше щастя. Я пройшла через пекло, але це привело мене до вас, до моєї справжньої родини, до тебе."

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍