Fill - Артефакт Провідника: Печать Темряви, Fill

Розділ 48. Далі в Подорожі

Ноель знову озирнувся. Здавалося, що тіні між деревами ворушаться, а вітер приносить чиїсь шепоти. Він труснув головою, намагаючись відкинути погані думки, і пришвидшив крок, щоб не відставати від Сильви та Ларса.

— Карапузе, ти або йдеш швидше, або я тебе на спину візьму, — підколов Сильва, зухвало посміхаючись.

— Я нормально йду! — буркнув Ноель.

— Ой, та ти прямо як дитина, що вперше вийшла з дому! — розсміявся Сильва. — Ну що, страшно?

Ноель було хотів заперечити, але потім зітхнув.

— Чесно? Так. Це місце не просто темне. Воно… воно наче поглинає все. Навіть думки.

Ларс кивнув.

— Ти правий. Тут треба бути обережним. І не лише через ворогів.

Сильва раптом перестав усміхатися.

— Якщо що — не відставайте. Тут не місце для тих, хто вагається.

Це прозвучало серйозно. Надто серйозно, як для Сильви.

Але вже за мить він знову посміхнувся, ніби нічого не сталося.

— Гаразд, малий, я вирішив: якщо ти так боїшся, я буду йти позаду тебе. Щоб тебе ніхто не схопив із тіней.

Ноель насупився.

— Не потрібно мені твоєї опіки!

— Та що ти кажеш? — Сильва нахилився ближче, хихикаючи. — Ну добре, якщо щось тебе схопить, я просто подивлюся, що буде далі.

Ноель зітхнув, розуміючи, що сперечатися марно.

І все ж… у словах Сильви була якась прихована тривога. Він не просто жартував. Він відчував те саме, що й Ноель.

Але чому тоді вони все ще йшли вперед?

Вони продовжували рухатись через темний ліс, кожен крок здавався важким, наче земля сама намагалася їх утримати. Але жоден з них не зупинявся. Сильва, як завжди, йшов попереду, поважно і трохи зухвало, наче йому не страшні ні ці хащі, ні сама тінь, що нависала з кожного дерева. Ларс йшов за ним, майже непомітно, його постать виглядала холодною і відстороненою, немов він був частиною цього темного лісу, так само не підвладний жодним страхам. Але в очах Ноеля все було інше. Часом він озирався, нервово відчуваючи присутність чогось невидимого, що слідкувало за ними. І навіть Сильва, який часто сміявся і жартував, виглядав якимось… зміненим. Його сміх тепер був примусовим, а в його очах відблискували не тільки жарти, але й щось приховане — тривога, яку він намагався приховати за своїм звичним, лукавим виглядом.

— Чому ми йдемо так швидко? — запитав Ноель, намагаючись зупинити думки, що вирували в голові.

— Чому? — Сильва обернувся до нього, хитро посміхаючись. — Та тому що тут не місце для тих, хто тягнеться ззаду! Тут швидкість — це життя.

Ларс стиснув меч у руках, не обертаючись, його очі були уважно спрямовані в темряву.

— Зупинятися не варто, — сказав він тихо, але голос його звучав чітко. — Чи ти забув, що тут ніщо не зупиняється?

Ноель глянув на Ларса, потім на Сильву. Йому ставало зрозуміло, що вони не просто рухаються в напрямку до своїх цілей — вони, здається, і самі стали частиною цієї тіні, цієї небезпеки. І це вже не виглядало так безпечним, як кілька годин тому.

— Сильва, ти кажеш, що "швидкість — це життя", але ти… ти не боїшся? — запитав Ноель, голос трохи тремтів, хоча він намагався цього не показати.

Сильва посміхнувся, і його посмішка знову стала хитрою і лукавою.

— Боїшся? — спитав він, зупиняючись і звертаючись до Ноеля. — Ти знаєш, малий, я вже давно зрозумів, що не має сенсу боятися того, що вже стало частиною тебе. Бо тут, у цих землях, тільки мертві бояться.

Ноель зрозумів, що це більше не жарт. Відчуття страху, яке його переслідувало, змішалося з невідомим відчуттям прийняття, яке раптово охопило його. Наче він став частиною цієї темряви, цього світу, і вже не міг повернутися назад.

Вони підійшли до узлісся, де темні хмари над ними ставали ще густішими, і виглядало так, ніби цей ліс сам був живим, спостерігаючи за ними, поглинаючи їхні думки. У повітрі запахло смолою і чимось непізнаваним, навіть не органічним, а чимось темним, магічним, що володіло землею.

— Ось і він, — сказав Сильва, махнувши рукою, — Тепер ми, по-справжньому, в землях Тьми. Це місце не для слабких. Але це наше місце.

Ноель не міг сказати, чи був це похмурий жарт, чи щось набагато серйозніше. Він глянув на Ларса — той залишався спокійним і зібраним, ніби не мав сумнівів.

І тоді Ноель зрозумів: вони йшли вперед не тому, що не боялися, а тому, що вже давно стали частиною цієї тіні. І тепер йому не було куди йти, окрім як далі.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍