Франческо Петрарка - Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського

душа зношує кілька тіл. Дитячий вік минає, каже Сенека, а дитинність залишається. Повір, ти не настільки вже дитина, як тобі видається. Чимала частина людей не доживає твого теперішнього віку. Тому сором тобі бути літнім закоханим; сором бути приводом для пліток; а якщо істинна шана тебе не приваблює, а безчестя не страшить, зміни свою поведінку, принаймні заради чужої гідності. Бо, якщо не помиляюсь, берегти своє добре ім’я варто хоча б для того, щоб захистити друзів від ганебного звинувачення у брехні. Кожна людина зобов’язана дбати про це, а надто ж ти, з огляду на масу людей, що твоє ім’я у них на вустах, бо:

Великий це труд – оборона великої слави.[129]

Якщо у твоїй «Африці» твій улюбленець Сципіон ладен вислухати цю пораду від свого найлютішого ворога, прийми її нині ти з вуст люблячого батька. Залиш дитячі пустощі; згаси юнацьке полум’я; облиш розумувати щодо того, чим станеш; усвідом радше, чим ти є. Зрозумій, що дзеркало недарма поставлене. Пригадай, що написано в «Натурфілософських питаннях». Бо для того «винайдені дзеркала, щоб люди знали самих себе. Чимало з них отримали таким чином, по-перше, пізнання самих себе, по-друге, безпосередні поради: вродливі – уникати сорому, потворні – надолужувати чеснотами тілесні вади, юнаки – вчасно братись за навчання, щоб стати гідними чоловіками, старі – зрікатись того, що недостойне їхньої сивини, і починати думати про смерть».[130]

Франческо

Я завжди пам’ятаю ці слова з тієї миті, як уперше прочитав їх. Вони того варті, бо містять добру пораду.

Августин

Що з того, що ти прочитав і запам’ятав? Простіше було б тобі посилатись на незнання. Хіба не соромно, що, маючи сивину на скронях, ти не змінив поведінку?

Франческо

Мені соромно і боляче, я каюсь, але нічого не можу вдіяти. Та знаєш ти, що мене втішає? Що вона старіє разом зі мною.

Августин

Тобі запам’яталась, ймовірно, фраза Юлії, дочки кесаря Августа, яка на закиди батька, що її мова не так серйозна, як мова Лівії, відбулась дотепом: «Моя мова старітиме разом зі мною». Але спитаю, вважаєш ти пристойнішим у літньому віці палати пристрастю до старої чи до молодої дівчини? Тим ганебніша пристрасть, що слабший для неї привід. Тому устидися, що твоя душа анітрохи не міняється, тоді як тіло змінюється безперервно. Оце й усе, що час дозволяє сказати про сором. Та оскільки, на думку Цицерона, безглуздо ставити сором на місце розуму, спробуймо знайти допомогу в самому джерелі цілющих засобів, тобто в розумі. Цю допомогу надасть нам глибоке осмислення, що я назвав останнім з трьох речей, здатних відвернути душу від кохання. Відтак, я кличу тебе тепер у єдину фортецю, яка здатна тебе захистити від навали пристрастей і повернути тобі людську гідність. Замислись перш за все про благородство душі, настільки велике, що, якби обговорювати його докладно, я мусив би написати цілу книжку. Замислись про тлінність і мерзенність плоті – тема для роздумів не менш розлога. Замислись, яке коротке людське життя, про що чимало написано видатними людьми. Замислись про швидкоплинність часу, яку ніхто не міг би змалювати словами. Замислись про те, що смерть неминуча, а година її нікому не відома і загрожує будь-кому в будь-який час. Замислись про те, як помиляються люди, сподіваючись відкласти те, що неможливо відкласти. Немає людини, яка була б настільки не при розумі, щоб не усвідомлювала, що коли-небудь помре. Тож, благаю тебе, не тіш себе надіями на довге життя, що стількох уже обдурили. Натомість візьми собі за настанову вірш, вимовлений нібито небесним оракулом:

День привітавши, скажи: «Він заблис мені, може, й востаннє».[131]

Справді, кожен новий день для смертного є або останнім, або ближчим до останнього за попередній! Замислись також, як соромно, що на тебе показують пальцем, що ти став предметом пересудів. Замислись, наскільки твоя поведінка суперечить твоїм віруванням. Замислись, скільки шкоди завдала та жінка твоїй душі, твоєму тілу і твоєму добробуту. Замислись, як багато ти потерпав через неї надаремно. Замислись, скільки разів випадало тобі терпіти глузування, презирство, зневагу. Замислись, скільки ніжних слів, скільки скарг, скільки сліз ти вилив намарно. Замислись, якою погордою часто відповідала вона на твої благання, а коли бувало зглянеться, які нетривалі бували ці милості – не помітніші за літній вітерець. Замислись, наскільки ти підніс її славу і наскільки вона принизила твоє життя; як ти дбав про її ім’я і як вона нехтувала твоїм станом. Замислись, наскільки через неї ти віддалився від любові до Бога і в які нещастя ти вскочив, що їх не називатиму, щоб бува хто випадково не підслухав. Замислись, скільком славним справам ти міг би віддавати сили, маючи з того більше і пожитку, і шани. Замислись, скільки маєш на руках праць незавершених, які довести до розуму було б набагато справедливіше, ніж ділити цей короткий проміжок часу на нерівні частини. Замислись, нарешті, чого ти прагнеш так палко? Це ти маєш обмислити уважно і ретельно, щоб, віддалившись, ти не виявився іще тісніше прив’язаним, як трапляється з багатьма, коли чари видимої вроди просочуються в душу крізь вузькі шпарини, а дія їх посилюється від хибно обраного засобу зцілення. Небагато є таких, хто, раз скуштувавши п’янкої отрути любострастя, знаходять у собі