Зигмунт Мілошевський - Зерно правди

Клац. Знову щось паче клацнуло в голові. Це він щойно сказав щось чи Соберай?

— Але ти маєш рацію, я й сам про це подумав. Та як могло бути, що в місті Будник випарувався під носом у поліцейських, а тут комусь довелося докласти зусиль, щоб їх приспати? Хоча теоретично звідси легше чкурнути подвір’ям і далі через парк.

— Комусь не хотілося наражатися.

— А раніше хотілося? Чому викрадення Будника могло бути менш ризиковним, ніж викрадення Шиллера? Щось тут не так.

Соберай стенула плечима й сіла на дивані. Вона здавалася дуже блідою.

— Щось мені трохи недобре, а мушу ще провідати батька в лікарні, — тихо сказала Бася.

— Тут, у Сандомирі? — здивувався Шацький.

— Так, я взагалі почуваюся винною, зараз частіше їжджу туди на розтини, ніж до нього. А це ж через нього я тут опинилася, — зітхнула Соберай і простягнула руку до вазочки з печивом, яка стояла на столі. Шацький несвідомо провів поглядом руку, у неї був кумедний лак для нігтів, дуже темно-рожевий.

— Стій! — крикнув він.

Соберай відсмикнула руку й перелякано глянула на нього. Шацький мовчки кивнув на вазочку із крекером, якого вона щойно замалим не скуштувала. У ній не було чипсів чи солоних горішків, не було рибок із маком, крекера чи кукурудзяних пластівців. Зате були — аякже! — покришені шматочки маци, із характерними припаленими випуклостями.

— Жартівник довбаний, — буркнув він. — Дивно, що не полив це кетчупом, певне, дуже поспішав.

Усі посхилялися над дерев’яною вазочкою, наче то була ритуальна посудина.

— А що воно взагалі таке, ота маца? — запитав хтось із поліцейських.

— Коли втікали з Єгипту, то не мали часу чекати, доки тісто на хліб виросте, — пояснив своїм замогильним голосом Вільчур. — Треба було швидко спекти щось на дорогу, ото й вийшла маца.

Шацькому знову клацнуло в голові, цього разу дуже чітко, і він відразу зрозумів, що треба робити.

— Перенеси відвідини батька, — швидко сказав він Басі, — і займися тут усім, цього разу це не зруйнована халупа, нехай зберуть мікросліди, мацу, звичайно, негайно до лабораторії. Я мушу бігти.

— Що? Де? Куди? — підвелася, занепокоєна його поспіхом Соберай.

— До костьола! — відповів Шацький, вибігаючи.

Бася Соберай та інспектор Леон Вільчур здивовано перезирнулися. Вона за мить сіла, він знизав плечима й відірвав фільтр від сигарети. Роззирнувся, шукаючи смітника або попільнички, зрештою заховав фільтр до кишені.

3

Кафедральний собор Різдва Пресвятої Діви Марії в Сандомирі нагадував цими днями фортецю в облозі. Довкола паркана вешталися журналісти, вхід до будівлі стерегли монахи, довірені світські особи й нашвидку виготовлені таблички, що інформували про «заборону фотозйомки», «заборону відеозйомки», «заборону порушення спокою в храмі Божому», «заборону перебування в храмі поза годинами літургії». Шацький увійшов досередини, скориставшись тим, що звідти саме виходила екскурсія пенсіонерів. Він приготувався щось пояснювати й навіть витягнув з кишені піджака посвідчення, але його ніхто не зачепив. «Може, упізнали в мені свою людину, безстрашного шерифа, що не кланяється євреям», — в’їдливо подумав він, проходячи крізь портал. Зупинився в бічній наві, чекаючи, доки очі звикнуть до напівмороку.

Він був сам. Ну, майже сам. Одноманітне човгання підказало, що старі знайомі з попередніх відвідин нікуди звідси не поділися. Справді, із-за колони, що відокремлювала його від бічної нави, вийшов сумовитий чоловік і заходився мити підлогу, за кілька хвилин мокрий слід відрізав його від західної стіни костьола, де був бабинець, хори, чудовий орган, а під ним аж ніяк не чудові картини Карло де Прево, богомаза й любителя жахів. Одна з них була цнотливо закрита бордовою завісою. Шацький рішуче рушив туди. Сумний чоловік перестав мити й глянув на нього порожнім поглядом.

— Не по мокрому, — застеріг він, та домігся лише того, що Шацький махнув рукою й ступив на мокру підлогу, навіть не сповільнивши ходу. Виглядав він дуже зухвало, але підсковзнувшись, похитнувся й розпачливо замахав руками. Урятувало його тільки те, що він устиг схопитися за колону.

— Я ж казав — не по мокрому, — безбарвно повторив чоловік, немов бачив такі сцени сотні разів.

Шацький не відповів, підійшов до завіси, відчепив портрет Івана-Павла II і поставив під стіною.

— Гей, що ви робите, не можна! — закричав чоловік. — Біжи по ксьондза-каноника, Жасмино, знову якісь хулігани прийшли.

— Теодор Шацький, районна Сандомирська прокуратура, проводжу слідчі дії! — гукнув у відповідь Шацький, простягаючи посвідчення чоловікові, який біг до нього. І думаючи одночасно, що маючи тисячу можливостей, аби вгадати ім’я сумовитої жінки, яка мила підлогу сандомирського костьолу, він однаково би не вгадав.

Чоловік зупинився, не впевнений, як покарати зайду. Але й помітно зацікавлений у подальшому розвитку подій. Шацький тим часом зібгав у долонях плюшеву завісу й щосили шарпонув. Більшість защіпок відпустили, завіса віддала останній подих у вигляді хмари пилюки і впала. Промені сонця, які пробивалися крізь високе вікно, пронизали стовп пилюки, перетворивши його на сліпучу масу світляних порошинок, крізь яку нічого не було видко. Шацький закліпав очима, відступив на два кроки, аби краще роздивитися величезну картину.

Після всіх цих оповідей він сподівався чогось неймовірного, натуралістичної різанини, виразних барв і чітких форм, підсвідомо очікував, що перед очима оживе прадавній забобон, що замість старого полотна він побачить кіноекран, а на ньому фільм не те, щоб про ритуальні вбивства, а про сучасні події. Щось тенькне, щось станеться, з’явиться розв’язок загадки. Тоді як старе полотно виглядало як звичайнісіньке собі старе полотно. Потемніле, з порепаним лаком, на якому грало сонячне світло, окремі обриси важко було розрізнити.

Сумовитий прибиральник стояв, певне, під кращим кутом.

— Боже всемогутній, — прошепотів він і швидко перехрестився.

Прокурор Теодор Шацький підійшов до нього і, замість того, щоб перехреститися, схопив мобілку й зателефонував до Соберай.

— Я в кафедральному соборі. Скажи Вільчурові, щоб прислав мені сюди двох поліцейських для охорони об’єкта, техніків, щойно ті закінчать у Шиллера, а тебе з інспектором чекаю якомога швидше... Неважливо, шкода часу марнувати на балачки, приїжджайте.

Роз’єднався й мобільником сфотографував картину з усіх боків. Тепер, коли очі навчилися вихоплювати із чорної безодні менші чорні обриси, можна було порівняти оригінал з репродукціями. Якраз у цьому випадку розміри мали значення. Репродукції він бачив на екрані маленького лептопа або в книжках, тут зображення ритуального вбивства було завбільшки із десять квадратних метрів,