Зигмунт Мілошевський - Зерно правди

стільки, скільки невелика кімната у квартирі. На перший погляд здавалося, що, за іронією, ця картина виявилася найбільш вдалою композиційно й художньо, хоча, змальовуючи мучеників, де Прево залишився вірним своїй пристрасті до стилю коміксів. Шацький упізнав окремі етапи легенди про криваве жертвоприношення. Праворуч двійко юдеїв займалися постачанням жертв. Один з них, вочевидь багатший, у капелюсі й плащі, пропонував матері купити в неї немовля. Другий принаджував хлопчика чимсь, що скидалося на цукерку або іграшку, водночас хапаючи малого за щелепу жестом покупця рабів. Навпроти юдеї вбивали чи катували (а може, і те й інше) дитину, яка лежала на простирадлі. Центральне місце композиції займала, звичайно, наїжачена гвіздками бочка, що нагадувала морське чудовисько, з пащеки якого видніли пухкенькі дитячі ноженята. Кров скапувала до миски, що її тримав щасливий власник здоровенного шнобеля. Змальовуючи ці жахіття, де Прево перевершив сам себе. На землі валялися дитячі трупики, моторошне враження справляло розшарпане собаками дитяче тільце. Із собачого писка стирчала відірвана нога, на десерт чекала друга ніжка, руки й голова, усе окремо.

Проте Шацький фотографував не для того, щоб завжди мати при собі цей вражаючий витвір мистецтва. Фотографував, бо вздовж картини було нашкрябано червоним гебрайський напис:

Іржаві літери сяяли на сонці, мов кармазиновий неон, справляючи моторошне враження, і Шацького не здивувала реакція сумовитого прибиральника, хоча він і подумав, що це була типова реакція католика, який угледів гебрайські літери, наче ті збиралися зійти з полотна, прокрокувати навою і ще раз убити Господа нашого Ісуса Христа, амінь.

Соберай і Вільчур з’явилися за кілька хвилин, одночасно із ксьондзом-каноником та вікарієм, яких привела Жасмина. Це була дуже несподівана пара. Почувши слова «каноник» та «вікарій», Шацький сподівався комедійних героїв, жвавого гладунця й капловухого молодика. Тим часом перед ним стояли викапані Шон Коннері та Крістофер Ламберт, які наче щойно зійшли з кадрів «Безсмертного». Обоє шалено привабливі.

Після нетривалої суперечки присутні з’ясували, що всім буде краще, якщо про це ніхто нікому нічичирк, і лише це розрядило напругу. Слідчі зайнялися слідством, а священнослужителі, посилаючись на обов’язок захисту дому Божого, втілились у ролі роззявляк. Не дуже їм це було до вподоби, але перспектива візиту єпископа, який мчав до собору з Кельце, турбувала їх значно більше, ніж присутність поліції та прокуратури. Подейкували, що єпископ був дуже, ну дуже незадоволений. А оскільки був він неабияким холериком, могло виявитися, що проблеми лише починаються.

— Якщо це не фарба, а кров, треба перевірити, чия вона, зробити аналіз ДНК, порівняти із кров’ю жертв і Шиллера. Крім того, кожен сантиметр навколо картини має бути обстежено. Напис зроблено високо, хто б це не був, мусив приставити драбину, залізти під завісу, обпертися, повісити відерце. Це давало десятки нагод, аби залишити слід, і я повинен цей слід отримати. Навіть якщо зараз він видається нам нічого не вартий, пізніше в суді він може виявитися на вагу золота, стати маленькою ланкою у ланцюжку доказів. Тому якщо хтось із техніків писне, що все це марно, гнати під три чорти.

Соберай подивилася на нього без ентузіазму.

— А я тобі що, пробач, стажистка якась?

— Я тебе попереджаю, що як сюди прийде яка-небудь Кася, з якою ти до садочка ходила, і почне благати, що їй треба з дитиною до лікаря і що це все не має сенсу, то ти повинна їй сказати, що вона сидітиме тут до вечора й усе фотографуватиме, навіть якщо ви через це більше ніколи з нею не розмовлятимете. Зрозуміло?

— Не вчи мене...

— Тридцять дев’ять.

— Мій вік до цього не...

— Я вів тридцять дев’ять справ про вбивство, двадцять п’ять закінчилися вироками. І зараз я тебе не прошу, Басю. Я віддаю накази. Прокуратура — це ієрархічна установа, а не урок демократії.

Очі Соберай потемніли, проте вона нічого не сказала, лише кивнула головою. За нею непорушно стояв Вільчур, обпершись на сповідальню. Вікарій захоплено спостерігав за сценою, було видко, що Дена Брауна він знає не лише як сатану в письменницькій шкурі, а й устиг присвятити кілька вечорів, аби докладно вивчити свого ворога. Кахикнув.

— Перше й третє слова однакові. Це, певне, якийсь шифр, — тихо мовив він.

— Навіть знаю, який саме, — огризнувся Шацький. — Зветься алфавіт. А ви знаєте іврит? — запитав він без особливих сподівань каноника, упевнений, що у відповідь ксьондз перехреститься й почне виганяти демонів.

— Я можу прочитати. Перше й третє слово однакові, це «айн», середнє — «техет» або «тахат». На жаль, не знаю, що вони означають. «Айн», це, мабуть, один, схоже на німецьку, але тоді це має бути їдиш, а не іврит, — він вочевидь помітив здивований погляд Шацького, бо ущипливо додав: «Так, у нас була біблеїстика й основи гебрайської в семінарії. Але я не завжди був уважним, перші заняття, вранці ми були занадто потомлені після нічних погромів».

— Пробачте, — мовив Шацький. Йому справді зробилося прикро, він зрозумів, що відповідаючи стереотипом на стереотип, нічим не відрізняється від п’яних неофашистів, яких ще вчора наказав затримати. — Будь ласка, пробачте. І дякую за допомогу.

Ксьондз кивнув головою, і Шацькому знову щось клацнуло в голові. Це ставало нестерпним, якщо ці безглузді клацання не закінчаться, доведеться піти до невропатолога. Про що йдеться цього разу? Погроми? Семінарія? Біблеїстика? А може, він щось добачив краєм ока? Може, мозок відзначив щось важливе, чого він уперто не помічав? Уважно роззирнувся костьолом.

— Тео... — почала Соберай, але він жестом наказав мовчати.

В одній із бічних каплиць зауважив те, що привернуло його увагу. Зображення Христа Милосердного, таке саме, як і скрізь, копія намальована на основі видіння черниці Фаустини. Довкола вотивні дари, під картиною цитата з Євангелія: «Оце Моя заповідь, — щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив. — I 15,12».

Клац.

У чому справа? У Христі? У Фаустині? У цитаті? У милосерді? Тільки цього бракує. Може, у святому Івані Євангелісті? Жінки в крамниці говорили про якийсь біблійний конкурс, тоді йому теж клацнуло. Але він тоді думав про Гітлера та Джорджа Майкла. Боже, ну й дурня, Шацький часом аж соромився власних думок. Та зосередься-бо! Біблійний конкурс — клац. Святий Іван — клац. Семінарія — клац.

Теодор дивився на картину й намагався поєднати ці факти.

Клац.

Ще трохи, і він ладен був вилаятися. Як можна бути таким ідіотом, ну, як?!

— Мені потрібне Святе