Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Жінка підійшла ближче.

— Але ми знаємо правду.

Вона нахилилася і торкнулася шиї Астрід кінчиками пальців.

Дівчина здригнулася, коли по її шкірі пройшов електричний імпульс.

— Що ти робиш?!

Жінка стиснула губи.

— Твоя кров знає. Вона пам’ятає.

Астрід хотіла відсахнутися, але щось змусило її залишитися на місці.

— Я нічого не розумію…

Чоловік із мідними очима голосно засміявся.

— Ідеально. Саме так і має бути.

Торлейв скривився.

— Ви граєте з нею.

Жінка підняла руку.

— Ми допомагаємо.

Астрід більше не могла терпіти.

— Хто ви такі?

Чоловік із блакитними очима нахилив голову.

— Ми — ті, хто бачив минуле. І якщо ти хочеш зрозуміти себе, тобі доведеться нас вислухати.

Дівчина зціпила кулаки.

— І що ви хочете мені сказати?

Жінка подивилася їй прямо в очі.

— Що ти не така, як інші.

Астрід відчула, як її дихання перехопило.

— Ти несеш у собі темряву.

Слова зависли в повітрі, ніби отруйний дим.

"Ти несеш у собі темряву."

Астрід відчула, як її серце пропустило удар.

— Я… що?

Жінка з попелястим волоссям не зводила з неї погляду.

— Ти не та, за кого себе вважаєш.

Астрід нервово стиснула пальці.

— Припиніть ці загадки! Говоріть прямо!

Чоловік із мідними очима хмикнув:

— І ти все ще віриш, що світ чорний і білий? О, дівчинко…

Астрід зробила крок уперед, її терпіння тріщало по швах.

— Досить!

Жінка ледь помітно всміхнулася.

— Добре. Ти хочеш знати правду?

Астрід кивнула, відчуваючи, як спина вкривається холодним потом.

— Тоді слухай.

 

Світ перед її очима змінився.

Не туман, не темрява — щось інше.

Вона бачила фрагменти.

Скелі, омивані хвилями.

Нічне небо, освітлене північним сяйвом.

Чиюсь постать у чорному плащі.

Очі — крижані, пронизливі, майже нелюдські.

— Це ти, — прошепотіла жінка.

Астрід відчула, як її кров застигла.

— Ні…

— Це була ти, — поправив чоловік із блакитними очима.

— Це твоя пам’ять.

Картинки змінювалися.

Битви.

Крик.

Полум’я, що охоплює все навколо.

І вона, Астрід, стоїть посеред цього хаосу, тримаючи в руках меч, що капає чорною рідиною.

— Що… що це?!

Голоси заговорили одночасно.

— Це твій спадок.

— Це твоя кров.

— Це твоя темрява.

Астрід заклякла.

Вона згадала слова Локі.

"Ти не розумієш, ким можеш стати."

Тремтіння пробігло її тілом.

— Ні… НІ!

Світ навколо затремтів і розсипався.

Вона впала на коліна, задихаючись.

Жінка підійшла ближче і нахилилася.

— Не тікай від цього. Прийми.

Астрід підняла на неї погляд, повний жаху.

— Це не я…

Жінка провела пальцями по її щоці.

— Ще ні. Але все зміниться.

Астрід відчувала, як її груди стискає щось холодне й липке, мов темрява, що пробирається під шкіру. Вона все ще стояла на колінах, намагаючись відновити рівне дихання.

— Я не вірю вам, — прошепотіла вона, не піднімаючи голови.

Жінка з попелястим волоссям зітхнула й відступила.

— Зараз — ні. Але незабаром ти відчуєш це сама.

Чоловік із мідними очима присів навпочіпки поряд, з цікавістю оглядаючи її.

— Дивно, правда? Усвідомити, що все, що ти знала про себе, може виявитися неправдою.

Астрід стиснула кулаки.

— Ви хочете сказати, що я… я…

— Що ти не така, як інші, — спокійно промовив чоловік із блакитними очима.

Торлейв нарешті заговорив:

— Вона не повинна цього чути.

Жінка кинула на нього крижаний погляд.

— Вона повинна знати.

— Навіщо? Щоб налякати її?

Чоловік із мідними очима всміхнувся.

— Страх відкриває правду.

Астрід підняла голову.

— Що вам від мене потрібно?

Жінка нахилилася ближче.

— Щоб ти згадала.

Дівчина похитала головою.

— Це… це якась гра? Ви брешете. Я не така, як ви.

Жінка торкнулася її грудей, просто над серцем.

— А твоя кров каже інше.

Астрід здригнулася від цього дотику. На мить їй здалося, що під її шкірою щось заворушилося.

— Досить! — різко вигукнула вона, відштовхуючи жінчину руку.

Чоловік із блакитними очима похитав головою.

— Скоро ти зрозумієш.

Торлейв схопив Астрід за руку.

— Нам пора йти.

Він потягнув її геть, але слова жінки наздогнали їх:

— Бігти безглуздо. Те, що дрімає в тобі, прокинеться.

Астрід не озирнулася.

Вона не хотіла чути більше жодного слова.

 

Коли вони вийшли з тієї місцини, дівчина різко зупинилася й подивилася на Торлейва.

— Що це було?

Той відвернувся, стискаючи кулаки.

— Вони… частково кажуть правду.

Астрід відчула, як її обдало холодом.

— Ти знав?!

Він мовчав.

— Торлейве!

Хлопець стиснув щелепи й нарешті подивився на неї.

— Так.

Світ навколо похитнувся.

— І ти мовчав?

— Бо я не хотів, щоб ти дізналася ось так.

Астрід зробила крок назад.

— То хто я така?

Торлейв глибоко вдихнув.

— Ти… ти частина того, що не мало повернутися.

Слова Торлейва зависли в повітрі, ніби холодний серпневий туман.

"Ти частина того, що не мало повернутися."

Астрід відчула, як її серце стиснулося.

— Якась дурниця… — прошепотіла вона.

Торлейв мовчав, і ця тиша була гіршою за будь-які слова.

— Говори, Торлейве. Ти знаєш щось, чого не знаю я.

Він нарешті підняв на неї погляд, у його очах плескалися сум і внутрішня боротьба.

— Я не знаю всього. Але знаю, що ти…