Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Він запнувся, ніби шукав правильні слова.

— …що ти не зовсім смертна.

Астрід видихнула різко й судомно.

— Це… це маячня.

Торлейв гірко всміхнувся.

— Пам’ятаєш, як ти сказала, що ніколи не хворіла?

Вона мовчки кивнула.

— Пам’ятаєш, як казала, що іноді чуєш речі, яких не чують інші?

Вона відчула, як усередині все холоне.

— Це… випадковості.

Торлейв похитав головою.

— Ти думаєш, що випадково втрапила у цей світ? Що випадково зіткнулася з Локі? Випадково знайшла цей артефакт?

Астрід заперечливо похитала головою.

— Ні…

Але голос її зрадив.

Торлейв торкнувся її руки, змушуючи подивитися йому в очі.

— У цьому немає випадковостей, Астрід.

Дівчина вирвала руку.

— Тоді що? Що ти хочеш мені сказати?

Торлейв витримав її погляд.

— Ти — спадкоємиця забутих.

Астрід відчула, як її серце вдарилося об ребра.

— Чого?

— Забутих богів. Тих, хто зник із пам’яті світу.

Дівчина застигла, наче в неї відібрало мову.

Торлейв говорив далі, його голос був рівним, але в очах ховалася тривога.

— Давно, ще до того, як Локі був ув’язнений, існували ті, хто не належав ані людям, ані богам. Вони були між світами, могутні й небезпечні. Їх стерли з пам’яті, з історії… Але кров не зникає. Вона тече далі.

Астрід зробила крок назад.

— Це якась помилка.

— Ні, — відповів він тихо.

Її руки затремтіли.

— Ти кажеш… що я…

— Ти їхня спадкоємиця, Астрід.

Дівчина заплющила очі, намагаючись втриматися від паніки.

— І що це означає?

Торлейв важко зітхнув.

— Що ти можеш пробудити те, що не має пробудитися.

І ці слова пробрали її до кісток.