Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 12. "Дорога крізь туман"

Хмари закривали небо, перетворюючи його на важку, безформну масу. Ліс залишився позаду, а попереду простягалися рівнини, покриті густим туманом, що клубочився, мов дим.

Астрід завмерла, відчуваючи, як земля під ногами ставала все холоднішою.

Раптом позаду почувся тихий звук — не шерех вітру, не віддалений крик, а щось більш виразне, майже урочисте.

— Ви вирушаєте негайно, — прозвучав знайомий голос.

Астрід обернулася.

Сігюн стояла на узвишші, її довгий плащ розвівався на вітрі, а погляд був холодним, як нічне небо.

— Але ти… — почала було Астрід, але жінка лише кинула на неї короткий, різкий погляд.

— Пораненням я займуся сама, — відрізала вона. — Вам потрібно йти. Тепер.

Торлейв, який досі мовчки стояв поруч, коротко кивнув.

— Ми не повинні зволікати.

Астрід на мить вагалася, але щось у голосі Сігюн змусило її підкоритися. Вона кинула останній погляд на жінку, яка вже поверталася в темряву, а потім рушила вперед, розчиняючись у тумані.

Торлейв йшов поруч, мовчазний.

— Що це за місце? — запитала вона, розглядаючи дивну місцевість.

— Межа. Тут починається світ, якого не повинно бути.

Астрід стиснула плечі.

— Чому ми сюди йдемо?

— Бо ти повинна побачити правду.

Вона не знала, що він має на увазі, але в її голові все ще лунав голос Сігн.

"Не довіряй йому. Інакше ти теж станеш тінню."

Щось шурхотіло в тумані.

Астрід зупинилася.

— Ти це чув?

Торлейв кивнув.

— Ми тут не самі.

Туман почав ворушитися.

Із сірої пелени виринули фігури.

Троє.

Високі, закутані в темні плащі. Їхні обличчя ховалися під каптурами.

Астрід відчула, як її шкіру вкриває мороз.

Один із незнайомців підняв голову, і з-під каптура виглянув обличчя молодого чоловіка. Його очі світилися блакитним, майже неприродним світлом.

— Ти прийшла, — сказав він.

Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася прихована загроза.

— Хто ви? — запитала Астрід.

Чоловік нахилив голову.

— Ми ті, хто пам’ятає.

Торлейв стиснув меч.

— Нам не потрібні проблеми.

— О, Торлейве, — чоловік посміхнувся. — Ти завжди боїшся того, що не можеш зрозуміти.

Астрід напружилася.

— Що вам потрібно від мене?

— Ти несеш в собі відлуння. І ми хочемо знати, наскільки воно сильне.

Астрід відчула, як у грудях щось тьохнуло.

— Я не розумію.

Чоловік зробив крок вперед.

— Скоро зрозумієш.

І тоді туман навколо них заворушився, огортаючи все непроглядною темрявою.

Туман згущувався, стаючи майже відчутним. Астрід відчула, як його волога торкається шкіри, ніби холодні пальці повзли по її руках.

— Що це? — прошепотіла вона.

— Перевірка, — відповів незнайомець із блакитними очима.

Його голос був рівним, майже байдужим. Але в його погляді ховалося щось більше.

Астрід відчула, як у неї стискається горло.

— Перевірка чого?

Незнайомець простягнув руку.

— Тебе.

І тоді все довкола вибухнуло мороком.

 

Темрява накрила її, мов хвиля. Вона відчувала, як її свідомість розривається на шматки, як ноги провалюються в невидиму безодню.

Голоси лунали звідусіль — шепіт, сміх, зітхання, схожі на далекі відлуння.

А потім вона побачила їх.

Постаті у тумані.

Вони стояли півколом, мовчазні, нерухомі. В їхніх очах горів білий вогонь.

— Ти прийшла.

Ці слова прозвучали одночасно з десятків вуст.

— Хто ви? — голос Астрід затремтів.

— Ми пам’ятаємо.

Вона відчула, як серце стискається.

— Пам’ятаєте що?

— Ким ти була.

Астрід завмерла.

— Я… Я не…

— Не пам’ятаєш? — їхні голоси злилися в одне. — Але це не означає, що воно зникло.

Один із них зробив крок уперед.

— Подивись.

Він простягнув руку, і перед очима Астрід промайнув спалах світла.

 

Вона побачила себе.

Але це була не вона.

Волосся довше, шкіра блідіша, а в очах світилася темрява, яку вона не могла пояснити.

Вона стояла посеред поля битви.

Довкола — мертві.

У її руці був меч, а на губах — посмішка.

— Це… не я, — прошепотіла вона.

— Але ти була нею.

Астрід відчула, як щось у ній надломилося.

— Це… брехня…

— Це твоя пам’ять.

І тоді видіння зникло.

Вона впала на коліна, її тіло тремтіло.

Перед нею знову стояв чоловік із блакитними очима.

— Ну що ж, — сказав він, — тепер ти розумієш?

Астрід підняла на нього погляд, повний жаху.

— Хто я?

Чоловік нахилив голову.

— Ти — та, що повертається.

Астрід намагалася зібрати думки, але слова незнайомця дзвеніли в її голові, ніби уламки дзеркала.

"Ти — та, що повертається."

— Ти брешеш, — голос її здригнувся, але в ньому ще жевріла впертість.

Незнайомець посміхнувся.

— О, Астрід, ти знаєш, що це не так.

Туман почав розсіюватися, і вона побачила їх чіткіше.

Троє постатей.

Окрім чоловіка з блакитними очима, були ще двоє — одна жінка і ще один чоловік.

Жінка була висока, з волоссям кольору попелу, заплетеним у вузли. Її темні очі нагадували безодню, а на обличчі застиг вираз втомленого терпіння.

Чоловік був зовсім іншим — худорлявий, майже гострокістний, із примруженими очима кольору міді.

— Нас не вчили, що ти така вперта, — промовив він, ледь помітно посміхаючись.

Астрід стиснула щелепи.

— Ви знали про мене?

Жінка кивнула.

— Ми чекали.

Торлейв, що весь цей час стояв осторонь, нарешті заговорив:

— Ви з Відьмового Кола, чи не так?

Астрід кинула на нього погляд.

— Хто?

Незнайомець з блакитними очима зітхнув:

— І знову ти плутаєш усе, Торлейве. Ми не з Кола.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍