Євгеній Шульженко - Провалля 2, Євгеній Шульженко

​Інспектор пройшов через кімнату та відчинив двері в сад. На мить зупинився, вдихнувши свіже повітря. Розвернувся до дівчат та стиснув кулаки, показавши палець вгору. «Клас!».

​- Поліна, неси врожай сімдесят третього року. Франція, - весело крикнув, - в мене чудовий настрій. Сьогодні червоне напівсолодке з фруктами, - вдихнув повними грудьми, заплющивши очі, - та червоне сухе до гриля.

​Донька господаря будинку махнула головою, погоджуючись. Дочекавшись, коли чоловік зникне в саду, поглянула на Діану. Дівчину трясло. Вона була бліда, майже не схожа на живу людину.

​- Що мені робити? – запитала, глянувши на подругу, - Я не витримаю цього. Розумієш? Я не хочу, щоб мої друзі вмирали! – останнє слово прокричала, але Поліна підскочила та притулила долоню до її рота.

​- Мовчи! – зашипіла скрізь стислі зуби, - ти не тільки друзів загубиш, а ще й на собі хрест поставиш. Це не той момент, коли треба показувати характер чи страхи – сама заплакала, відпустивши долоню, - я не хочу цього так само як й ти. Але в нас немає вибору! Я не хочу померти як мама. Я не хочу стати гостем. Але, - показала рукою в сторону саду, - йому все рівно. Зрозумій! Він хворий! Він монстр! Ми або живі та приймаємо все як є. Або станемо такими ж рібай та ті-боун. Просто мʼясом для грилю.

​Поліна відійшла від подруги, спостерігаючи за її станом. Діана підняла очі та зітхнула. Махнула головою, показуючи, що заспокоїлась. Насправді спокою не було. Серце дійсно перестало шалено калатати. По тілу розходила байдужість. Чи погодилась вона на це? Навряд. Чи може щось зробити? Вже ні. Лише прийняття та байдужість.

​Подруга розвернулась в сторону холодильника з винами та відчинила його. Водночас до будинку зайшов Вʼячеслав та поглянув на Діану. На секунду промайнув сум в його очах та швидко зник за маскою веселуна. Рушив в сторону другого поверху та зник з поля зору.

​Дівчина стояла на місці та не рухалась. Дивилась вперед, згадуючи час, проведений з друзями. Сьогоднішня подія назавжди проведуть лінію між ними. Чи зможе вона поглянути в очі одному з них, після того, як хтось зникне назавжди? Сумніваюсь!

​- Чого стоїш як стовп? – несподівано спитав хлопець, спустившись вниз, - йдемо. Віктор сказав, що сьогодні ти моя помічниця, - в руках тримав пістолет та дві пари наручників, якими почав трясти перед собою, - золота таця в шафі біля тебе. Не забудь. Мерщій!

​Діана стояла ще декілька секунд без руху, але потім повільно розвернулась, наче уві сні, відкрила шафу та дістала тацю. З байдужістю глянула у своє викривлене відображення та рушила в сторону підвалу.

​Повільно спустилась, рахуючи сходи та увійшла до приміщення, де тримали гостей. Зітхнула та підняла погляд. Компанія стояла біля ґрат, збентежено розглядала візитерів. В очах питання застигло питання.

​Аж раптом Міра схопилась долонями обличчя та заплакала. Хлопці стали блідими та округлили очі, поглянувши на Діану. Дівчина напружилась всім тілом, не розуміючи, що має робити.

​- Якщо ти відкриєш камеру, - загарчав Арсеній, - я власними руками придушу тебе, монстр!

​- Не поспішай вмирати, - засміявся Вʼячеслав та витягнув з-за поясу пістолет, - відійдіть від ґрат, негайно! – відійшов сам та направив зброю на друзів, дивлячись через приціл, - чули мене? В цьому приміщенні неймовірна звукоізоляція. Навіть якщо я випущу всі кулі, зверху ніхто нічого не почує.

​Кинув наручники на підлогу та глянув на Діану. Махнув їй головою, запрошуючи підійти ближче. Вийняв ключ та віддав дівчині. Знову зазирнув в приціл та закрив одне око.

​- Відчиняй, Ді, - впевнено мовив та хмикнув, - кого мені вибрати? Арсенія чи Макара?

​- Не роби цього, - сухо мовила, розуміючи, що ніякої надії не має, - я буду твоєю назавжди. Відпусти їх.

​- Ні, - коротко кинув та показав зброєю в сторону Макара, - виведи свого коханця та вдягни йому наручники на руки та ноги. Виконуй!

​Діана смикнулась та підійшла до камери. Тремтячими руками вставила ключ та три рази прокрутила, потягнувшидвері на себе. Макар без жодного прохання зробив кроквперед, покидаючи друзів. Вийшов до приміщення та простягну руки. Дівчина зачинила ґрати та підняла наручники.

​На мить поглянула в очі коханому та одразу відвела їх. Сльози потекли по щоках. Дихання пришвидшилось, не даючи можливості бути спокійною. Серце знову кинулось в божевільний танок.

​- Йдемо до обробної кімнати, - гаркнув Вʼячеслав, направивши зброю на Макара, - будь слухняним. Обіцяю, все буде швидко та безболісно.

​Несподівано Арсеній вдарив ногами по ґратах та викрикнув прокляття. Міра обійняла Олеся та голосно заридала. Діана відчувала, що ще мить й вона сама впаде в ноги людожера, благаючи змінити рішення. «Як я могла кохати такого монстра?» - промайнуло в голові, та думки застрягли в тумані страху та паніки.

​Зайшли до обробної кімнати. Вʼячеслав вказав Макару йти в її кінець. Дівчина побачила рушник та шланг для миття. Поряд стояло відро для сміття та невеликий стільчик, з пластиковою тарілкою для мила.

​- Роздягайся та встань в куток, - гаркнув людожер, махнувши пістолетом, - тебе треба вимити. Від тебе тхне навіть на відстані, - перевів погляд на Діану, - а ти бери шланг та поливай свого коханця. Допоможи вимити весь бруд, - махнув другою рукою на стільчик, - мило лежить там.