Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

цього вголос. Тому що висловлене могло б стати реальністю. Тому тримала це в собі аж дотепер. Але зараз уже можна. Адже невідомо, чи ми ще колись побачимося. Запам’ятай добре. Це був злий дух. Або щось дуже близьке до злого духа. А Юдзу не змогла його відігнати.

Ері глибоко зітхнула і перевела погляд на руки, що лежали на столі. Руки тремтіли так, що аж було видно неозброєним оком. Цкуру відвів очі і поглянув за вікно між тріпотливі фіранки. У кімнаті запала гнітюча тиша, сповнена глибокого жалю. Безсловесні думи були важкі і самотні, як допотопний льодовик, що скородить землю і виорює глибокі озера.

— Пам’ятаєш «Роки прощі» Ференца Ліста? Там була п’єса, яку Юдзу часто грала, — сказав Цкуру після тривалого мовчання, аби прорвати тишу. — «Lе Маl du Pays». Звісно, пам’ятаю, — відповіла Ері. — Я й зараз її інколи слухаю. Хочеш послухати?

Цкуру кивнув.

Ері встала і підійшла до маленької стереоустановки на столі. Витягла зі стосу компакт-диск і вставила у програвач. Із колонок залунала «Lе Маl du Pays». Проста одноголосна мелодія, яку ніжно грають однією рукою. Обоє знову сіли одне навпроти одного за стіл і мовчки дослухалися до мелодії.

Тут, на березі озера у Фінляндії, юна звучала трохи інакше, ніж у токійському помешканні. Однак і на грамплатівці, і на компакт-диску музика була однаково прекрасною. Цкуру уявив Юдзу, коли вона виконувала цю п’єсу у вітальні свого дому. Зігнувшись нац клавішами, заплющивши очі, ледь розтуливши губи, вона шукала слів, яких не можна передати звуком. У такі моменти дівчина залишала власне тіло. Вона була десь у іншому місці.

П’єса закінчилася, і після невеличкої паузи залунала наступна. «Дзвони Женеви». Ері стишила гучність колонок за допомогою пульта управління.

— Трохи інакше виконання, ніж те, що я слухаю вдома, — сказав Цкуру.

— А хто грає?

— Лазар Берман.

— Я ще не чула його інтерпретації.

— Я сказав би, що його виконання трохи естетизованіше. Це виконання також чудове, але звучить більше величчю фортепіанних сонат Бетховена, ніж музикою Ліста.

Ері усміхнулася.

— Це Альфред Брендель ( Альфред Брендель (нар. 1931) — австрійський піаніст), тому, може, і не скажеш, що виконання естетизоване. Проте мені подобається. Може, я просто звикла, бо слухаю його вже давно.( Альфред Брендель (нар. 1931) — австрійський піаніст) — Юдзу грала цю п’єсу надзвичайно гарно. З чуттям.

— Так. Вона дуже добре грала п’єси такої довжини. А ось у довших творах їй, бувало, бракло сили. Але у кожної людини є свій чар. І навіть зараз її життя витає у таких променистих п’єсах.

Коли Юдзу вчила дітей гри на фортепіано, Цкуру із Синім зазвичай грали з хлопцями у футбол на невеликому шкільному подвір’ї. Ділилися на дві команди і забивали голи у ворота суперника (замість воріт використовували картонні пачки). Під час гри Цкуру знічев’я слухав звуки вправ на фортепіано, що долинали з вікон.

Промайнулий час гострим ножем проштрикнув йому серце. З’явився безгучний срібний біль, який перетворив хребет на льодяний стовп. Біль не слабшав, не зникав. Цкуру затамував віддих, заплющив очі і витримував біль. Альфред Брендель продовжував бездоганну гру. Закінчився «Рік перший. Швейцарія» та почався «Рік другий. Італія».

І тоді він нарешті зміг усе прийняти. Цкуру Тадзакі найглибшою частиною душі зрозумів: людські серця єднає не просто гармонія. Глибоко єднають їх радше рани. Серця пов’язані болем, пов’язані крихкістю. Тиша ховає гіркий крик, прощення настає за пролитою кров’ю, прийняття приходить до нас крізь біль втрати. Ось що лежить в основі справжньої гармонії.

— Знаєш, Цкуру, вона справді і зараз живе у багато чому навколо, — видушила Ері хрипко з тамтого кінця столу. — Я відчуваю. У відлунні, у промінні, у формах, у багатьох-багатьох...

Ері не доказала і затулила обличчя руками. Цкуру не зрозумів, плаче вона чи ні. Якщо так, то зовсім нечутно.

Під час гри у футбол Ері з Червоним будь-якою ціною намагалися вберегти заняття Білої від малих шибеників: читали книжки, бавилися, виходили з дітьми надвір співати пісень. Але зазвичай вони програвали. Діти не втомлювалися приходити і заважати знову. Це заняття було для них цікавішим, ніж усі решта. Було смішно спостерігати за відчайдушними боями Ері та Червоного з дітлахами.

Цкуру майже відрухово встав із-за столу, підійшов до Ері і мовчки поклав свою руку їй на плечі. Вона ще ховала обличчя. Торкнувшись до Ері, Цкуру відчув, як вона дрібно тремтить. Дрижанням, невидним для ока.

— Цкуру, — просочився крізь пальці рук голос Ері. — Хочу тебе щось попросити.

— Звісно, — сказав Цкуру.

— Можеш мене обійняти?

Цкуру підняв Ері з крісла, розвернув до себе й обняв. Пишні перса міцно притулилися до його грудей, наче ставши свідченням чогось. М’які мокрі щоки торкнулися шиї.

— Я не думаю, що колись ще приїду до Японії, — прошепотіла Ері. Її тепле вологе дихання торкалося його вух. — Усе там нагадуватиме Юдзу. І нашу...

Цкуру не зронив і слова, лише міцно обіймав Ері.

Їхні обійми, напевно, було видно через відчинене вікно. Хтось міг саме проходити повз. Міг повернутися Едвард із дітьми. Але ні Ері, ні Цкуру на це не зважали, їм було байдуже, що подумають інші. їм треба було обійматися, скільки душа забажає. Притулившись одне до одного, вони мусили відігнати довгу тінь злого духа. Очевидно, Цкуру приїхав сюди саме для цього.

Так стояли вони (і скільки ж це часу минуло?) дуже довго. Білі фіранки далі неритмічно погойдувалися під подувами вітру з озера, її шоки далі мокріли, Альфред Брендель продовжував грати збірку «Рікдругий. Італія». «Сонет Петрарки № 47», потім «Сонет Петрарки № 104».

Цкуру пам’ятав ці п’єси до найменших дрібниць. Так добре, що міг їх собі наспівувати. Уперше він усвідомив, як глибоко ці мелодії захопили його серце і слух.

За увесь цей час ніхто з них не зронив і слова. Слова там не мали сили. Цкуру та Ері просто стояли, обійнявшись, як двоє танцюристів, що припинили рухатися і віддали себе плинові часу. У тому часі зійшлося минуле і теперішнє, може, трохи майбутнє. Вони притулилися щиільно одне до одного, теплий ритмічний подих Ері торкався його потилиці. Цкуру заплюшив очі і плинув за музикою, дослухаючись до биття її серця. Те биття накладалося на удари маленького човна об хвилеріз.

17

Обоє ще раз сіли за стіл до щирої