Томас Харріс - Червоний Дракон

Вона вже сиділа у возі, коли побачила хлопчика. Він сидів на ґанку в куточку. Дивився, як жінка насилу злізла з воза й підійшла до нього.

– Посуме, я йду. І не повернуся. Я попросила Сіронію з харчової крамниці, аби вона зателефонувала твоїй мамі. Якщо я знадоблюсь тобі до приїзду мами, приходь до нас додому.

Хлопчик відсахнувся, коли вона простягнула руку до його щоки.

Містер Бейлі сокотав до мулів. Френсіс дивився, як удалині зникає ліхтар воза. Він і раніше так робив – із сумним, спустошливим відчуттям, яке з’явилося з тих пір, як Королева-мати його зрадила. Тепер йому було байдуже. Він радів. На дорозі ще миготів слабенький керосиновий ліхтар візка. Він ніщо супроти місяця.

Френсіс замислився, як воно – вбити мула.

Меріан Доларгайд Фоґт не прийшла, коли їй телефонувала Королева-матір.

Вона прибула за два тижні, уже після того, як із нею зв’язався шериф із Сент-Чарльза. Приїхала сама на довоєнному «Пакарді» в другій половині дня. На ній був капелюшок і рукавички.

Заступник шерифа зустрів її в кінці алеї й підійшов до шибки автомобіля.

– Місіс Фоґт, ваша матір зателефонувала нам до відділку опівдні, щось розповідала про злодійкуватих слуг. Як я сюди приїхав, то вона, перепрошую, верзла казна-що, і будинок був занедбаний. Шериф подумав, що краще зразу попередити вас, якщо ви розумієте, про що я. Містер Фоґт же в нас публічна особа й усе таке.

Меріан його зрозуміла. Містер Фоґт тепер був уповноваженим із громадського будівництва, і партія його не дуже жалувала.

– Наскільки я знаю, там до мене ще нікого не було, – сказав заступник.

Меріан застала матір уві сні. Двійко старих і досі сиділи за столом, чекаючи на ланч. Одна жінка тинялася заднім подвір’ям у самій комбінації.

Меріан зателефонувала чоловіку:

– Як часто такі заклади інспектують?.. Певно, ще ніхто нічого не бачив… Та не знаю я, чи жалілися якісь родичі, таке враження, що в цих людей взагалі немає родичів… Ні. Не втручайся. Мені треба негрів. Знайди мені негрів… і лікаря Вотерса. Я про все подбаю.

За сорок п’ять хвилин прибув лікар із санітарами в білих халатах, а за ними – вантажівка, в якій сиділа покоївка Меріан разом із п’ятьма іншими хатніми робітниками.

Меріан, лікар і санітари були в бабусиній кімнаті, саме як Френсіс повернувся зі школи.

Френсіс чув, як бабуся лається. Коли її викотили в коридор на одному з інвалідних візків, що лишилися при притулку, у бабусі були скляні очі, а на руці під пластиром тримався ватяний тампон. Без вставної щелепи її обличчя видавалося схудлим і чужим. У Меріан також була перев’язана рука – бабуся її вкусила.

Бабусю посадовили із санітаром на заднє сидіння лікаревої машини й повезли геть. Френсіс дивився їй услід. Почав був махати, та рука сама опустилася.

Команда прибиральників на чолі з Меріан вишкрябала й провітрила будинок, упоралася з грандіозним пранням і викупала старих. Меріан працювала нарівні з усіма й організувала який-не-який обід.

До Френсіса вона говорила лише тоді, як просила його щось зробити.

Потім вона відрядила слуг геть і запросила представників окружної влади. Пояснила, що місіс Доларгайд вдарив грець.

Коли по пацієнтів приїхали соціальні робітники на шкільному автобусі, було вже темно. Френсіс подумав, що вони і його заберуть. Та про нього не йшлося.

У будинку лишилися тільки Меріан і Френсіс. Жінка сиділа за обіднім столом, сховавши обличчя в долоні. Хлопчик пішов надвір і заліз на дику яблуню.

Зрештою Меріан його покликала. Вона спакувала речі Френсіса в маленьку валізу.

– Доведеться тобі поїхати зі мною, – мовила вона, прямуючи до автівки. – Залазь. Тільки ноги на сидіння не став.

Вони поїхали геть у «Пакарді», полишивши на подвір’ї порожній інвалідний візок.

Скандалу не було. Окружні можновладці заявили, що їм дуже шкода місіс Доларгайд, бо ж вона так добре порядкувала притулком. Репутація Фоґтів не постраждала.

Бабусю поклали в приватну психіатричну лікарню. Френсіс повернеться до неї додому тільки за чотирнадцять років.

– Френсісе, це твої зведені сестри й брат, – сказала матір, коли вони зібралися в бібліотеці Фоґтів.

Неду Фоґту було дванадцять, Вікторії – тринадцять, а Маргарет – дев’ять. Нед і Вікторія перезирнулися. Маргатер утупила очі в підлогу.

Френсісу виділили кімнату нагорі біля сходів для прислуги. Після катастрофічних виборів 1944-го Фоґти не мали змоги винаймати окрему покоївку для другого поверху.

Френсіса зарахували до початкової школи Поттера Джерарда, до якої від будинку можна було дійти пішки і яка стояла дуже далеко від приватної англіканської школи, що її відвідували інші діти.

Перші кілька днів діти Фоґта уникали Френсіса, як могли, проте наприкінці першого тижня Нед і Вікторія піднялися сходами для прислуги, аби зробити йому візит.

Френсіс чув, як вони кілька хвилин шепотілися, перш ніж повернути дверну ручку. Коли вони зрозуміли, що двері зачинені, то стукати не стали. Нед сказав:

– Відчиняй.

Френсіс відчинив. Не промовивши більше ні слова, вони стали переривати його одяг у шафі. Нед Фоґт висунув з маленького туалетного столика шухляду і взявся підбирати двома пальцями речі, що там знайшов: носові хустки з вишитими літерами «ФД», що Френсісу подарували на день народження, каподастр для гітари, яскравий жук у пляшечці з-під пігулок, примірник «Бейсболіста Джо»95, що колись був намок, і листівка з побажанням швидкого одужання за підписом «Твоя однокласниця Сара Гʼюз».

– Це що? – спитав Нед.

– Каподастр.

– Для чого воно?

– Для гітари.

– У тебе є гітара?

– Ні.

– То навіщо воно тобі? – спитала Вікторія.

– Він належав моєму батькові.

– Я тебе не розумію. Що ти сказав? Хай повторить, Неде.

– Він сказав, що воно належало його батькові.

Нед висякався в одну з хустинок і впустив її назад у шухляду.

– Сьогодні приїхали по поні, – сказала Вікторія.

Вона присіла на вузьке ліжко. Нед сів поруч, притулившись спиною до стіни й поклавши ноги на стьобану ковдру.

– Нема в нас більше поні, – мовив Нед. – Нема в нас більше будиночку біля озера, куди ми їздили влітку. Знаєш чому? Кажи, малий байстрюче.

– Тато часто хворіє і небагато заробляє, – сказала Вікторія. – Бувають дні, коли він узагалі не ходить на роботу.

– Знаєш, чому він хворіє, малий байстрюче? – спитав Нед. – Кажи так, щоб я тебе розумів.

– Бабуся казала, що він пиячить. Це ти добре зрозумів?

– Він хворіє через твою огидну пику, – сказав Нед.

– І тому люди за нього не проголосували, – сказала Вікторія.

– Забирайтеся, – мовив Френсіс.

Коли