Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

сутичка. Убрані в чорне Потойбічники — прихильники культу привидів — зіткнулись із місцевим угрупованням Спілки Захисту Домівки, яке намагалось посипати церковні сходи лавандою. Чоловіки й жінки середнього віку — поважні й часом сиві — репетували, хапали одне одного за коміри, викручували руки. Коли ми з Джорджем наблизились, вони розступились, даючи нам дорогу, й мовчали, поки ми проходили повз них. А тільки-но ми пройшли, як натовп знову зімкнувся, й сутичка поновилась.  

Авжеж, це були всього лише дорослі, які анітрохи не розуміються ні на привидах, ні на захисті від них. Коли звечоріє, вони припинять чубитись і поховаються по домівках, поспіхом замикаючи за собою окуті залізом двері.  

— Це місто мчить просто до пекла, — зауважив Джордж. — А ти як гадаєш?  

Перші кілька кварталів ми йшли мовчки — мені анітрохи не хотілося розмовляти. Одначе прогулянка трохи розвіяла мій смуток, і тепер я весело цокала своїми кованими чобітьми по бруківці.  

— Не розумію, що ти маєш на увазі.  

— Те, що всі подуріли. Ніхто не ставить правильних запитань, без яких не може бути й правильних відповідей.  

Ми вже підходили до Оксфорд-стріт, де розкинувся величезний товкучий ринок, на якому торгували залізними та срібними оберегами, стояли ятки хіромантів та і   нши   х ворожбитів. Обминувши ринок, ми перетнули Оксфорд-Серкус і попрямували далі вздовж Ріджент-стріт. Звідси було вже недалеко й до архіву.  

— Я знаю, чому ти вирушила зі мною, — несподівано мовив Джордж. — Не думай, ніби я цього не розумію.  

Оскільки саме тоді я понуро міркувала про «висівкові ва- фельки», від Джорджевих слів у мене забурчало в череві.  

— То чому ж. як ти гадаєш?  

— Гадаю. не тому, що тобі таке приємне моє товариство. Хіба ні? — він позирнув на мене.  

— Цілком приємне. Джордже. Ти кажеш неправду.  

— Годі вже. Читати твої думки дуже легко. — провадив він. — Тільки будь обережна, вони можуть не сподобатись Локвудові.  

Ми разом переступили рівчак із водою — такі рівчаки захищали від привидів крамниці модного одягу на Ріджент- стріт. Це була одна з найбезпечніших частин міста, тож люду на вулицях траплялось помітно більше.  

— Мені дуже шкода. — відповіла я. — проте я не вважаю, що в нього є причини для невдоволення. Він сам винен. Я його про це не просила.  

— Він теж не просив.  

—Але ж це він найняв її, а не я.  

Джордж пильно поглянув на мене крізь окуляри:  

— Я мав на увазі твоє захоплення привидом. Отим хлопчиною. Малим Томом. А ти про що тут казала?  

— Ой. пробач... Про те саме, — спробувала викрутитись я. — Через цього привада я й пішла з тобою. Хочу дізнатись усю цю історію до кінця.  

— Гаразд...  

Кілька наступних ярдів ми йшли мовчки. Попереду височіла будівля агенції «Ротвел» — блискуча брила з пластику та скла. Біля входу на флагштоці майорів прапор агенції — червоне полотнище з левом у стрибку.  

— То як тобі Голлі? — зненацька запитав Джордж.  

— Я... звикаю до неї, — відповіла я. — Потроху. Це ти не тямиш себе з радощів, що вона з’явилась у нас.  

— Ну, з нею нам працюється набагато ефективніше, й це дуже добре. Проте я аж ніяк не в захваті від   усього,    що вона робить. Днями я застав її, коли вона хотіла викинути нашу «скатертину мислення». Сказала, що з цією скатертиною ніби не на кухню заходиш, а «зазираєш до чужого мозку». Але ж для того ця скатертина нам і потрібна!  

— Авжеж, — підтакнула я. — Мені теж не до вподоби оця її пристрасть до всіляких правил та порядку... А ще вона здається мені такою... Навіть не знаю, яке слово сюди пасує.