Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Тут нікого немає, — сказав Деніел.

— Він мав час утекти.

— Якщо тут узагалі хтось був.

Вона подивилася на нього і тихо спитала:

— Ти думаєш, вона це собі уявила?

— Можливо, бачила власне відображення, а подумала, що бачить когось тут.

Мора пройшла вологою травою і присіла під деревом.

— Деніеле, — сказала вона тихо. — Вона не фантазувала. Тут хтось був.

Він опустився біля неї і подивився на щось чітко помітне на землі: відбитки взуття.

Мора дістала телефон і подзвонила Джейн.

— Відповідне закінчення божевільного вечора, — сказала Джейн. — Спочатку моя мама роззброює людину з пістолетом. А тепер ще й переслідувач Емі, схоже, повернувся.

— Ти забула згадати мій тріумфальний дебют як піаністки, — додала Мора.

— О, так, — Джейн зітхнула. — Вибач, що рано зірвалася з твого концерту, Моро. Але коли я прочитала те повідомлення від мами...

— Я просто жартую. Мамині справи завжди на першому місці.

Вони сиділи пліч-о-пліч у напівтемряві заднього двору Антрімів. Було вже опівночі, інші гості розійшлися, крім Мори з Деніелом, і навкруг панувала тиша. Мора глянула на поділ своєї шовкової спідниці, що був тепер вологим та, ймовірно, у плямах від мокрої трави. Кожне розслідування мало свою ціну, але це було дорожчим, ніж більшість.

Мора піднялася на ноги, і від довгого перебування в незручній позі їй заболіли стегна.

— Він знає, де вона живе. У будь-який час може з’явитися знову.

Джейн теж устала.

— Її батьки налякані. І збіса люті.

— Сподіваюсь, вони не звинувачують у цьому тебе?

— А кого ще їм звинувачувати? Їхню доньку переслідують, а я, схоже, не можу його спіймати. — Джейн розвернулася подивитися на мигавку патрульної поліцейської машини, припаркованої на вулиці. — Ви з Деніелом узагалі нікого не бачили?

— Ні. Емі єдина, хто його бачив. Доки ми вийшли, він зник. З усіма цими гостями тут стояло не менше дюжини машин, припаркованих на вулиці, тож його машину важко було помітити. Звідси він чітко бачив кабінет. — Мора повернулась до вікна, де всередині все ще горіло світло. — Поки ми були там, дивлячись на картину, він стояв просто тут, у дворі. Стежив за нею.

— Детективе Ріццолі?

Вони розвернулися й побачили, що крізь задні двері вийшла Джуліанна і йде до них через газон. Ніч була тепла, але вона обіймала себе, неначе змерзла, коли зупинилася наполовину в темряві, з обличчям у тіні бузкового куща.

— Що нам робити? — спитала вона.

— Ви маєте охоронну систему. Тримайте її ввімкненою.

— Але якщо тримати Емі весь час удома, це не дасть відчуття безпеки. Знати, що він може з’явитися тут у будь-який час. Майк має працювати, тож він не може бути тут постійно, щоб нас захищати.

— Поліція готова під’їхати за десять хвилин, пані Антрім.

— Що якщо їх щось затримає? До того часу, як вони під’їдуть, він може бути вже всередині нашого будинку, напасти на нас. Напасти на неї. — Вона обійняла себе міцніше і подивилася через плече на вулицю, ніби хтось стежив за ними навіть зараз. — Поки ви не спіймаєте цю людину, я хочу забрати Емі звідси. Я знаю, куди її відвезти.

— Куди ви хочете поїхати?

— Ми маємо будиночок на озері біля Національного лісу Дугласа. Це дуже далеко звідси, і він ніколи не зможе нас там знайти. Майк згоден, що це ідеальне місце, куди можна поїхати. Він має залишитися в місті через роботу, але приєднається до нас у суботу. Зараз я не хочу, щоб Емі була тут.

Мора подивилася на будинок, кожна кімната якого була абсолютно відкрита. Як легко зазирнути вночі до чужого будинку, підмітити особливості життя господарів. Побачити, як вони готують вечерю, сідають за стіл. Побачити, що вони дивляться по телевізору, дізнатися час, коли вони йдуть нагору і вимикають світло. Уночі кожен будинок приваблює погляди сторонніх людей, чий інтерес може бути зовсім не безневинний.

— Якщо ви хочете її кудись вивезти, — сказала Джейн, — поїдьте краще до готелю чи будинку когось із друзів. Але ваш будиночок на озері? Я не зможу захистити її там.

— А тут ви її захистити зможете?

— Я лише намагаюсь убезпечити її, пані Антрім.

— Як і я, — сказала Джуліанна. Її обличчя приховувала тінь, але в голосі звучав холодний метал. — Ви робіть свою роботу, детективе. А я робитиму свою.

33

Вона не знала, чому його називали Ліхтарне озеро, але ця назва завжди змушувала її думати про чарівні ночі, світлячків та золоте мерехтіння на воді. Щоліта, відтоді як їй виповнилось десять, коли спека в місті ставала нестерпно задушливою, її родина тікала на це озеро. Тут вони коротали вихідні, плаваючи в каное чи хлюпочучись серед очерету. Емі чула, що тут добре ловиться риба, і її батько іноді ходив на берег з вудкою, але Емі ніколи не розуміла принад вовтузіння з гачками, хробаками й різними снастями. Ні, це було місце, де вона могла просто бути, а не робити, де вони з мамою обидві почувалися в безпеці. Вони не переймалися тим, щоб просити в детектива Ріццолі дозволу; просто спакувалися й поїхали, і тепер, коли вони опинилися тут, Емі знала, що це було правильним рішенням.

Дівчина лише шкодувала, що вони не подумали краще, що із собою брати. Поспішаючи залишити місто цього ранку, її мама набила супермаркетівські пакети випадковими предметами з кухні. Проте вони вдвох упораються. Завжди примудрялися.

Далекий гуркіт мотору привернув увагу Емі до човна, що мчав водою, гамірного порушення тиші на спокійному в усьому іншому озері, але цього й слід було очікувати теплого дня. До вечора всі човни позникають, і озерні птахи повернуть собі владу над цим царством.

— Емі, ти ще не зголодніла? — гукнула її мама з заднього ґанку.

— Не дуже.

— Коли будемо вечеряти?

— Коли схочеш.

Джуліанна