Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Детективи, ймовірно, як ми, лікарі, — зітхнув доктор Антрім. — Їх завжди кудись видзвонюють.

— Ми всі знаємо, як це, — сказала одна віолончелістка. — Перервані дні народження, пропущені виступи дітей. Добре, що хоч нашу зіркову піаністку не висмикнули на якесь місце злочину.

— Мої виклики принаймні нетермінові, — усміхнулася Мора.

— Ну, а я бачу термінову ситуацію просто зараз, — сказав доктор Антрім. — Ваш келих спорожнів! — Він потягнувся по пляшку червоного вина, але зупинився, перш ніж налити. — Ще?

— Так, будь ласка. Сьогодні Деніел за кермом.

Антрім заново наповнив її келих, потім глянув через кімнату на Деніела та Емі, що все ще були зосереджені на картині.

— Бачу, його цікавить мистецтво.

— Так. Особливо сакральне.

— Тоді він має подивитися на триптих у моєму кабінеті. Я купив його в Греції кілька років тому. Продавець божився, що він старовинний, але Джуліанна в цьому сумнівається.

— А Деніел також із медичної галузі? — спитала Джуліанна.

— Ні. — відповіла Мора.

У розмові повисла пауза, під час якої було б природно, якби вона заповнила пробіл і відповіла не невисловлене запитання Джуліанни, яке завжди боялась почути: «А де Деніел працює?». Правда була надто складна і незмінно всіх дивувала, тож вона швиденько розвернулася до шафи зі скрипками за скляними дверцятами.

— Розкажіть мені історію цих інструментів, Майку, — попросила вона. — Як у вас опинились аж п’ять скрипок?

— Правду? — засміявся Антрім. — Я продовжую їх купувати, бо думаю, що одного дня нарешті знайду таку, з якою зазвучу як Ойстрах. Натомість звучу однаково погано з усіма ними.

— Принаймні ти вмієш грати на музичних інструментах, — сказала Джуліанна. — Я навіть читати музику не вмію. — Вона оглянула їхніх гостей. — Усі ці талановиті лікарі! Я почуваюся в цій кімнаті двієчницею.

Антрім обвив рукою талію дружини.

— Зате ти готуєш, як янгол.

— Якщо тільки янголи готують.

— Ми так і познайомилися, знаєте? Джуліанна керувала маленькою кав’ярнею навпроти лікарні. Я щодня заходив туди, щоб замовити обід і потеревенити з цією гарненькою дівчиною.

— Сендвіч з індичкою та беконом і подвійне капучино, — сказала Джуліанна. — Він щодня замовляв один і той самий обід.

— Бачите? — засміявся Антрім. — Як я міг опиратися жінці, що знає шлях до шлунку чоловіка?

— До речі, ми маємо поповнити ті таці. У мене там ще крабові кексики розігріваються в духовці.

Антріми попрямували до кухні, а Мора пошукала поглядом Деніела, і коли не побачила його, перетнула кімнату й підійшла до картини, де той раніше стояв з Емі. Вона зрозуміла чому цей твір його зацікавив. Це було кубістське зображення Мадонни з немовлям, передане помаранчевими й червоними квадратами. Різке відхилення від сакральних картин, якими Деніел так захоплювався, навіть якщо воно зображувало ту саму улюблену ікону.

Вона почула його голос вдалині і вийшла на звук у коридор, де вони з Емі стояли перед чорно-білою фотографією.

— Моро, ходи подивися на це, — запросив Деніел. — Це п’яцца Сан-Марко, якою більшість людей її ніколи не бачила. Безлюдна!

— Я встала о четвертій ранку, щоб зробити цю світлину, — сказала Емі. — Це був єдиний час, коли там не юрмилися туристи.

— Це ви знімали, Емі? — спитала Мора.

— Ми були у Венеції на мій шістнадцятий день народження. — Вона всміхнулася в бік зображення. — Ця подорож змусила мене полюбити мистецтвознавство. Не можу дочекатись, коли знову поїду до Італії. Тато каже, що наступного разу ми відвідаємо галерею Уффіці. Я писала диплом про тамтешню картину, але ніколи не бачила її наживо.

— Ваш тато сказав, що Деніелові може сподобатись триптих у його кабінеті.

— О, чудова ідея. Мама думає, що це підробка. Можливо, Деніел зможе сказати, так це чи ні.

Емі провела їх коридором і увімкнула світло. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти, що цей кабінет належить лікареві. Книжкову шафу заповнювали здебільшого ті самі медичні тексти, які Мора мала у власному домашньому кабінеті: Гаррісон та Шварц, Сабістон та Золлінґер. Збоку стояло в рамочці фото Майка та Джуліанни у весільному вбранні, й маленька Емі між ними. На фото їй було років десять, казкова принцеса з трояндовою короною на короткому чорному волоссі.

— Ось цей сумнозвісний триптих, — Емі вказала на картину на стіні. — Мама думає, що тата обдурили, але продавець антикваріату в Атенах божився, що йому сто років. А ви що скажете, Деніеле?

— Я не такий вже експерт, щоб говорити про його вік чи автентичність, — сказав Деніел, нахиляючись ближче, щоб роздивитися картину. — Але я впізнаю цих святих. Це канонічні фігури Грецької православної церкви. Жінка в центрі — Богородиця, яку ми знаємо як Марію, матір Ісуса. На лівій панелі явно Іоанн Хреститель. А на правій, на підставі покрою його вбрання та коміра, має бути святий Миколай.

— Єпископ Мирлікійський, — додала Емі.

Деніел усміхнувся.

— Не всі знають, що справжній Санта Клаус був турком. — Він вказав на нижній кут. — Тут фрагмент якогось тексту. Моро, підійди, подивися. Ти трохи знаєш грецьку, можливо, зможеш це прочитати.

Мора наблизилася, щоб придивитися ближче.

— Він такий дрібний. Мені потрібне збільшувальне скло.

— Тато має одне десь тут, — сказала Емі і розвернулася до столу. — Думаю, він тримає його у верхній...

Мора почула гучне ахкання і розвернулася. Емі стояла завмерла, затиснувши рукою рота і дивлячись крізь вікно.

— Що сталося? — спитала Мора.

— Він тут. — Емі позадкувала від вікна. — Він знайшов мене.

— Хто?

Емі подивилася на Мору дикими очима.

— Людина з кладовища!

Деніел підійшов до вікна і визирнув на задній двір.

— Я нікого там не бачу.

— Він стояв біля дерева й дивився на мене!

Деніел попрямував до дверей.

— Вийду на вулицю.

— Зажди, — гукнула Мора. — Деніеле?

Він вибіг через задні двері в ніч, таку густу від вологи, що це було наче пройти крізь стіну пари. І вона — за ним. Разом стояли на газоні, скануючи темряву. З будинку лунали звуки джазу і приглушені голоси гостей Антрімів, але надворі лише дзвінко сюрчали цвіркуни. Мора розвернулася й побачила Емі, що стояла у