Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

— Дженні, люба… чого це ти сидиш під дверима? Мені здалось, я чула голоси… А, це наш бравий Тревіс. Як справи, хлопчику?

— Доброго вечора, пані Квінн.

— Дженні, ти саме вчасно. Ходімо, допоможеш мені, добре? Мені треба зняти бігуді, а твій тато геть безпорадний. Таке враження, що в нього руки зі сраки ростуть.

Дженні підвелася і помахала Тревісові на прощання. Двері за ними зачинилися, а він іще довго сидів на ґанку сам.

Тієї ж ночі Нола вилізла у вікно і побігла до Гаррі. Мала його побачити, з’ясувати, чому він більше не хоче її знати. Чому навіть не відповів на її лист? Вона згаяла з півгодини, щоб добігти до Гусячої бухти. На терасі горіло світло: Гаррі сидів за великим дерев’яним столом і дивився на океан. Вона гукнула його, і він аж сахнувся від несподіванки.

— Ноло, нехай тобі! Ти так налякала мене!

— Он що я у вас викликаю! Страх, так?

— Ти добре знаєш, що це неправда… Що ти тут робиш?

Вона заплакала.

— Я й сама не знаю… Я так вас кохаю. Я ніколи такого не відчувала…

— Ти втекла з дому?

— Ага. Я кохаю вас, Гаррі. Чуєте? Я вас кохаю, як ніколи нікого не кохала і ніколи більше не кохатиму.

— Не кажи так, Ноло…

— Чому?

У нього аж у животі судомило. Ховав од неї аркуш, який лежав перед ним, бо то був перший розділ його роману. Нарешті пощастило розпочати. То була книжка про неї. Він писав для неї книгу. Він кохав її так, що писав їй книжку. Та не зважувався про це сказати. Надто вже боявся того, що могло статися, якщо він кохатиме її.

— Я не можу тебе кохати, — сказав він з удаваною байдужістю.

З її очей покотилися сльози.

— Ви брешете! Ви негідник і брехун! Навіщо тоді був Рокленд? Навіщо тоді все?

Він змусив себе бути злим.

— То була помилка.

— Ні! Ні! Я гадала, що ви і я — це щось особливе! Це через Дженні? Ви кохаєте її, так? Що в неї таке, чого немає в мене?

Гаррі не міг і слова промовити, лише дивився, як Нола, вся в сльозах, чимдуж біжить і зникає в темряві.

*

— То була жахлива ніч, — розповідав мені Гаррі в залі для побачень. — Ми з Нолою — то було щось дуже сильне. Надзвичайно сильне, розумієте? Навіженство, та й годі! Кохання, що буває раз у житті! Я й досі бачу, як тієї ночі вона біжить берегом. І себе, який не знає, що вдіяти: бігти за нею? Залишатися вдома, але піти в підпілля? Чи набратися мужності і втекти з міста? Всі наступні дні я збував на озері в Монберрі, просто щоб не залишатися в Гусячій бухті, якби вона раптом знову прийшла до мене. А моя книжка, та, задля якої я приїхав до Аврори, заради якої пожертвував усіма заощадженнями, та книжка не рухалася. Чи просто заглохла. Я написав перші сторінки, але тепер мені знову заціпило. То була книжка про Нолу, але як писати її без Ноли? Як писати історію кохання, що заздалегідь приречене? Я годинами сидів перед своїми паперами, годинами, а писав по декілька слів, по кілька рядків. Поганих рядків, вбогих і заяложених. Жалюгідний стан, коли починаєш ненавидіти будь-які друковані тексти, бо всі вони в тисячу разів кращі, ніж можеш написати сам, і навіть ресторанне меню здається геніальним: «Т-bone steak: 8 dollars»[10] — подумати лишень, яке мистецтво! То був чистісінький жах, Маркусе; я був нещасний, і Нола теж була нещасна, через мене. Майже тиждень я уникав її, як міг. І все-таки вона приходила кілька разів до Гусячої бухти увечері. Приносила польові квіти, які збирала для мене. Стукала в двері, благала: «Гаррі, любий Гаррі, я не можу без вас. Впустіть мене, будь ласка. Дайте мені бодай побалакати з вами». А я чаївся й не озивався жоднісіньким словом. Чув, як вона б’ється у двері, й знову стукає, і плаче. Я сидів потойбіч — і не рухався. Чекав. Часом вона була коло входу понад годину. Потім я чув, як вона кладе квіти коло дверей і йде собі. Я кидався до кухонного вікна і дивився, як вона простує доріжкою. Мені хотілося видерти собі серце, так я її кохав. Та їй було п’ятнадцять років. Тій, кого я так шалено кохав, було п’ятнадцять років! І я виходив, брав ті квіти і ставив у вазу в вітальні. Всі букети, що вона приносила. І цілими годинами дивився на ті квіти. Мені було так самотньо і так сумно. А потім, наступної неділі, 13 липня 1975 року, сталося щось страшне.

Неділя, 13 липня 1975 року

Перед будинком номер 245 на Террас-авеню зібралася чимала юрба. Новина вже облетіла місто. Джерелом її був начальник поліції Пратт чи радше його дружина Емі: чоловіка терміново викликали до Келлерґанів. Емі Пратт відразу ж сповістила про це сусідці, та зателефонувала подрузі, а подруга сестрі, а діти тієї подруги посідали на велосипеди і помчали дзвонити в двері своїм друзям: сталося щось серйозне. Біля дому Келлерґанів стояло два поліційних авто і швидка допомога; Тревіс Довн стримував роззяв на хіднику. З гаража долинала оглушлива музика.

Гаррі дізнався про все те від Ерні Пінкаса о десятій ранку. Той довго грюкав у двері й, угледівши Гаррі в халаті і з розпатланою чуприною, зрозумів, що розбудив його.

— Я подумав, що вам ніхто не скаже, ото і прийшов, — сказав він.

— Про що не скаже?

— Це Нола.

— Що Нола?

— Вона намагалася вкоротити собі віку. Намагалася накласти на себе руки.

20. Обід у саду

— Гаррі, в тому що ви мені розповідаєте, є якийсь лад?