Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

— То який?

— Ось ви зараз мене запитали… Насправді, може, і ніякого.

— Гаррі, це так важливо! Якщо ви мені не допоможете, я нічого не зможу зробити!

— Та байдуже, який у мене лад. Важливо, зрештою, який лад у вас. То на якому ми зупинилися? На дев'ятнадцятому?

— На двадцятому.

— Тоді номер двадцять: перемога у вас самому, Маркусе. Вам залишається тільки впустити її.

Рой Барнаскі зателефонував мені вранці в суботу, 28 червня.

— Любий Ґольдмане, чи знаєте ви, яке число у понеділок?

— Тридцяте червня.

— Тридцяте червня. Невже? Здуріти можна, як швидко час біжить. Il tempo è passato[11], Ґольдмане. І що в нас буде в понеділок тридцятого червня?

— Національний день крем-соди, — відказав я. — Допіру читав про це статтю.

— Тридцятого червня спливає ваш термін, Ґольдмане! Ось що буде в понеділок. Я щойно розмовляв із вашим агентом Дуґласом Кларреном. Він у нестямі. Каже, перестав вам телефонувати, бо ви некерований. «Ґольдман — це скажений жеребець», — ось що він мені сказав. Вам намагаються простягнути руку допомоги, знайти якийсь вихід, а ви волієте гнати наосліп, щоб вгатитися в стіну.

— Руку допомоги? Вам треба, щоб я придумав якусь порнографію про Нолу Келлерґан.

— Не треба красивих слів, Маркусе. Я хочу розважати читача, щоб йому кортіло купувати книжки. Люди дедалі менше купують книжок, хіба що всілякі жахіття, де знаходять свої підсвідомі ниці бажання.

— Я не збираюся писати дурню лише задля порятунку власної кар’єри.

— Як хочете. Так ось що буде тридцятого червня: моя секретарка Мариза, ви її добре знаєте, о десятій тридцять прийде до мене в кабінет на нараду. О цій порі в понеділок ми завжди обговорюємо виконання основних угод, що їхні терміни спливли протягом тижня. Вона скаже: «Маркус Ґольдман повинен був до сьогоднішнього дня надати нам рукопис. Ми нічого не отримали». Я солідно кивну, потім зачекаю до кінця дня, до останньої хвилини відкладаючи жахливий обов’язок, а десь о пів на восьму з глибоким жалем зателефоную Річардсонові, завідувачу юридичним відділом, і доведу до його відома цю прикру ситуацію. Скажу, що ми негайно позиваємося на вас за невиконання умов угоди і вимагаємо відшкодувати десять мільйонів доларів збитку.

— Десять мільйонів? Не смішіть мене, Барнаскі.

— Ваша правда — п’ятнадцять мільйонів.

— Ви йолоп, Барнаскі.

— Отут ви і помиляєтеся, Ґольдмане: це ви йолоп несосвітенний! Хочете гратися в дорослі ігри, та не хочете дотримуватися правил. Хочете грати в НХЛ, та не бажаєте брати участі у матчах плей-офф, а це недобре. І знаєте що? З грошей із вашого процесу я відчикрижу чималий кусень молодому письменникові з надмірними амбіціями, щоб він усім розповів історію Маркуса Ґольдмана або про те, як один талановитий, але занадто чутливий автор занапастив собі кар’єру і майбутнє. І він прийде до вас брати інтерв’ю в убогу хатину у Флориді, де ви житимете на самоті, починаючи вже з десятої ранку заливати очі горілякою, щоб забути минуле. Бувайте, Ґольдмане. Зустрінемося на суді.

І він кинув слухавку.

Незабаром після цього повчального дзвінка я подався обідати в «Кларкс» і раптом застав там усю родину Квіннів «у виданні» 2008 року. Тамара за шинквасом картала доньку — і те в неї не так, і се не так. Роберт сидів у куточку на лавці й наминав яєшню, читаючи спортивний додаток до «Конкорд Джеральд». Я сів коло Тамари, розгорнув першу-ліпшу газету і, вдавши, ніби читаю, почав слухати, як вона пирхає і скаржиться: в кухні бруд, кельнерки мов сонні мухи, кава холодна, пляшки з кленовим сиропом липкі, цукорниці порожні, столи масні, в приміщенні душно, грінки препогані, вона й цента не заплатила б за них, два долари за каву — це грабунок, і вона ніколи не передала б їй ресторан, якби знала, що донька зробить із нього вбогий шинок, адже в неї самої були такі плани з приводу цього закладу, й, до речі, люди з усього штату з’їжджалися сюди скуштувати її гамбургерів і казали, що вони найкращі в усіх усюдах.

Помітивши, що я прислухаюся, вона зміряла мене зневажливим поглядом і грізно запитала:

— Гей, парубче! А чого це ви підслуховуєте?

Я обернувся